Blog Archive

Translate

середа, 13 листопада 2013 р.

Слово про Шевченка

16:42 | Опубліковано Unknown | | Редагувати допис



Неси в душі свою найкращу думу,Свою сердечну мрію золоту,Шляхом життя, посеред крику й шуму,У вічности глибоку самоту.Та ідучи, не розсипай проміння,Не обтрясай небесної роси,Щоби в момент найбільшого терпінняМав ти світило вічної краси.Богдан Лепкий, Інтермецо.
Насувалися на далеку юдейську землю грізні хмари страшних євангельський подій. Юда продасть, а Петро відречеться Христа. І так поведеться у християнських часах: знайдуться люди слабкої волі, люди-юди, які стануть відрікатися від найціннішого, що тільки їм змогла дати Божа Ласка, чи породить ця земля істинних велетнів духа, які нестимуть у своєму серці разом зі "своєю найкращою думою", своєю "сердечною золотою мрією" біль і море
поневірянь за свій народ, за свою Батьківщину.
Поет, історик, сучасник Шевченка, Микола Костомаров залишить по собі низку славних творів і так оцінить творчість Кобзаря:
"Тарас Григорович прочитав мені свої ненадруковані вірші. Мене обдало страхом... Я побачив, що муза Шевченка роздирала завісу народного життя, і страшно, і солодко, і боляче і цікаво було зазирнути туди... Сильний зір, міцні нерви треба мати, щоби не засліпнути чи не впасти без чуття від раптового світла істини... Горе зухвальному поету! Він забуває, що він людина...", і тут же, під час допитів у "ІІІ відділенні" його зречеться: "Твори ці я тримав більше для мови, але розділяти гнусних дум у них викладених, я не міг ніколи".
Багатьох чесних і нечесних дослідників цікавило, чи не зрікся Шевченко своїх національних поглядів, коли писав російською мовою ("...сповідаюся кацапам черствим кацапським словом..."), чи не став відступником, коли сварився з церковними особами.
Про те, яку розмову вів Тарас із Богом, якими почуттями ділився він із Пречистою Дівою Марією у своїх молитвах, частково можна довідатись із його обпаленої музи, чи то зі спаленого ним "захалявного зошита", чи то з самого, повного терпіння і страждання, життя.
Стежина істинного поета у всіх часах повита тернами. Видатний російськомовний, Божою милістю поет ХХ ст., єврей за походженням Осип Мандельштам (1891-1938), який також пройшов цією дорогою, заявив із усією прозорливістю на цілий світ: «У нас за поезію вбивають». І так історично складалися обставини, що шевченкова муза буде блукати дорогами Росії, Малоросії, казахських степів, морських експедицій чи важкої солдатчини, прострілюючись пострілами декабристів, ув'язнюючись мотузкою кріпака, в елегантному вбранні чи з бубновим тузом на плечах, але завжди вільним птахом над земними обставинами.
Нас бентежать дві дати: народження і смерті Шевченка, 9 і 10 березня. Нині вшановуємо його народження, завтра – поминаємо день смерті. І тому, пишучи ці рядки, я змушений, віддаючи дань його пам'яті, зосередитися на сорокасемипальному, як постріл, житті, відгомін якого вічно лунатиме в серці кожної чесної людини, не тільки українця, і бодай трішки торкнутися золотої його теми, за яку саме палала його муза на вогнищі людського суду – розмови з Богом.
У селі Моринцях, яке належало до маєтків магната, обрусілого німця Вас. Енгельгардта (1755-1828), Звенигородського повіту на Київщині, у сім'ї селянина-кріпака Григорія Івановича Шевченка та його дружини Катерини Якимівни Бойко народилася шоста дитина – син Тарас. У жовтні 1822 року він у перше йде в науку до дяківської школи, швидко втрачає матір, яка помирає на сороковому році життя. У такому ж віці 1825 р. помирає і батько Тараса. Із 1826 по 1827 р. у Кирилівці, сусідньому селі, працює в наймах: пастухом, погоничем, пасе громадську отару овець.
Мені тринадцятий минало –
Я пас ягнята за селом...
Молюся Богу... І не знаю,
Чого маленькому мені
Тоді так приязно молилось,
Чого так весело було?
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!...
– згадає він ці теплі дні свого дитинства через двадцять років у Орській фортеці. Навчився читати у дяка і, маючи вісім років, пустився у мандрівку по сусідніх селах і базарах, шукаючи майстра, який би навчив його малювати. З м. Лисянки переходить у с. Тарасівку до дяка-живописця. 1828 р. працює наймитом у кирилівського священика Г. Кошиця. Читає, малює. Втікає у с. Хлипнівку до дяка-маляра. Тоді саме помирає старий Енгельгардт. Його син набирає нову прислугу. Так попався Тарас спершу як кухарчик, а згодом як покойовий козачок, що прислуговує панові. Разом із ним Тарас багато подорожує Україною. Весною 1829 р. він побачив Дніпро, який вразив його своєю величчю. Після невдалої поїздки на науку до Варшави, разом з Енгельгардтом, через Віленську губернію переїжджає до Петербурга (1831-1832). А тим часом в с. Кирилівці почалася пошесть холери. Протягом року в ній із 99 народжених дітей – 98 помирає. Як працює Боже провидіння! У Петербурзі пан законтрактовує на чотири роки вісімнадцятирічного кріпака Шевченка "живописных дел цеховому мастеру В. Ширяеву". Працюючи в нього, Тарас починає літературно-мистецьку творчість, "не дивлячись ні на які встидання, він у світлі літні ночі бігав у літній сад малювати...". 29 січня о 2 год. 45 хв. 1937 року згасає світило Пушкіна. У цьому ж рокі в Будапешті надруковано "Русалку Дністрову" членами "Руської Трійці". Життя кипить у 23-річного юнака, думки про близьку свободу і надію на краще майбутнє оживляють його, і в 24 роки Шевченка, стараннями поета Жуковського, художника Брюлова і музиканта Мих. Вісльгорського за 2500 крб. викуплено у кріпосника, вже не як породистого коня, а майбутнє найясніше світило української літератури.
На квартирі Брюлова вручили молодому мистцеві "Відпускну" від кріпацтва. Як згадує про цей день його земляк Сошенко:
"Було це в останніх часах квітня. Жив я майже в підвалі. У нашому морозному Пітері запахло весною. Я відчинив вікно, яке було врівень із тротуаром. Раптом в мою кімнату через вікно вскочив Тарас, перевернув мого Луку-Євангелиста, ще трохи і мене збив би з ніг, кидається мені на шию і кричить: Воля! Воля!"
Року 1840 прибув у Петербург молодий український поміщик Мартос, випадково познайомився з Шевченком і чи то його стараннями, чи Євгена Гребінки, випущено друком маленьку книжечку Тарасових віршів "Кобзар". Великі пани запобігають поетової приязні і листуються з ним. А тим часом туга гнала Тараса на Україну. У середині вересня 1843 р. після 14-ти років розлуки з рідним селом приїжджає на вакації у Кирилівку до "бідної, старої, білої хати з потемнілою солом'яною крівлею та чорним димарем..." ("Княжна") вже не у куртці покойового козачка. У жовтні читає галицький альманах "Русалку Дністрову". Зимує в Петербурзі. В середині березня 1845 р. був часом найвищого розквіту його таланту, найщасливішим часом у його житті. Вільний, щасливий, він роз'їжджає по Україні, прийнятий скрізь із великою радістю і обіймами. Восени 1845 р. продовжує активне читання Святого Письма, а в грудні з'являються на світ переспіви "Давидові псальми" (10 пер.)
"Боже, спаси, суди мене
Ти по своїй волі,
Молюсь: Господи, внуши їм
Уст моїх глаголом,
Бо на душу мою встали
Сильнії чужії,
Не зрять Бога над собою,
Не знають, що діють..." (Пс. 53).
У Києві коло поета громадиться молодь, яка, не без впливу віршів Тараса, утворила таємне товариство імені Кирила і Методія з прагненням освічення народу і ліквідації кріпацтва. Але на початку 1847 р. через зраду студента Петрова, товариство було розкрито, а його членів арештовано і відвезено до Петербурга. Після півторамісячного ув'язнення в казематі "ІІІ-го відділу" Тараса посадили в кибітку і швидким маршем відправили до Оренбурга, звідки невдовзі його вислано до віддаленого степового форту в Киргизії. Після невеликого полегшення, півторарічного плавання по Аральському морі у складі експедиції, де вважався матросом а фактично займався малюванням краєвидів місцевості, Шевченка вислано до найстрашніших карних місць, до Новопетровського укріплення в Оренбурзькій губернії на півострів Мангишлак (тепер м. Форт Шевченка), де він у великому духовному пригнобленні, муках і стражданнях відбув від 1850 до 1857 р. жахливі роки свого життя. А за цей час світові даруються прекрасні зразки тяжких переживань поета, вилиті у ліричних віршах і чудових перлинах духа. Та помирає імператор Микола. За Олександра ІІ починається доба лібералізму. Клопотами президента Академії Мистецтв графа Толстого і його дружини, по десятилітньому засланні Шевченко повертається до Петербурга.
У цьому місті у першій половині листопада 1859 року протягом 16-ти днів Шевченко створює "Марію" – за словами Франка, "найкращу, найглибше задуману та гармонійно викінчену поему", в якій "доходить до найвищого вершка, який тільки могла досягти фантазія поета, і до найкращої апофеози того типу, висловленої в чудовім вступі словами:
"Все упованіє моє
На Тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє Твоє,
Все упованіє моє
На Тебе, Мати, возлагаю,
Святая сило всіх святих,
Пренепорочная, благая!
Молюся, плачу і ридаю
..................
Достойнопітая, благаю,
Царице неба і землі!"
Такі рядки творяться у храмі, повитому золотим шелестом дібров, навколішки, з руками, складеними на грудях. І тут я послуговуюсь працею Франка "Шевченкова "Марія"" (39 т.). У листі з Орської фортеці до княжни Варвари Рєпніної (1808-1891) Шевченко писав:
"Я тепер наче той злодій, що падає в безодню, ладен за все вхопитися. Жахлива безнадійність, така жахлива, що тільки одна християнська філософія спроможна боротися з нею... Єдина моя втіха тепер – Святе Євангеліє. Я читаю його щодня, щогодини".
І в іншому листі: "Новий Заповіт я читаю благоговійно, і у мене народилася думка описати материне серце по життю Пречистої Діви... а друга думка – змалювати картину розп'ятого її Сина. Молю Бога, щоб хоч коли-небудь здійснились мої мрії". Після заслання Шевченко відчув незвичайний злет релігійного духа, який, напевно, відчував патріарх Йосиф Сліпий, зрозумівши, що йому єдиному Бог кладе на плечі долю Української Греко-Католицької Церкви. Якими ж жалюгідними стають дії колишніх атеїстів, які намагалися відлучити Шевченка від Бога, того Шевченка, який годинами брав участь у Богослуженнях в церквах Москви і Петербурга. Хто його туди тягнув? Злість на Церкву? На Бога? На свою долю?
"Не нарікаю я на Бога,
Не нарікаю ні на кого..."
чи в "Молитві":
"Мені ж, мій Боже, на землі
Подай любов, сердечний рай,
І більш нічого не давай!"
Чи в іншому вірші мріє про те, як "помоляться на волі невольничі діти...! Зізнаюсь, підсвідомо розмову з "Тихим Світом" я вів не без допомоги шевченкової лірики. Якщо на когось і нарікав Тарас, то тільки на неправедних людей, це ж саме траплялось і в Гр. Сковороди ("Сон").
Але поетове здоров'я було підірване. Думками бачив Тарас зелені буйнолисті ліси Вкраїни, широкі води Дніпра, затоплені сонцем поля, мабуть, і свій клаптик купленої йому землі біля Канева, та 1861 року, 10 березня, в Петербурзі віддає Богові душу.
Для мене Шевченкова поезія втаємничена в тихе мерехтливе вечірнє світло любови людини до свого буденного краю, з усіма його недугами і болями, зазіханнями на волю і здатністю віддати за нього своє життя.
Десь там колись топтав дороги чужини солдатськими чоботами, ковтав кров і сльози знущань з українського краю простий мужик, сповнений любови до Бога, життя, мистецтва, якому не треба було усвідомлювати страшного значення слова "Поет", який цілим гірким своїм життям глибоко віруючої людини роздарив світові своє серце. 

0 коментарі:

Дописати коментар

Підписатися на: Дописати коментарі (Atom)

Популярні публікації

Blogger Template created with Artisteer.