Є люди, які відчувають страх перед щастям або переживають його як загрозу чи табу. Така людина знижується до рівня існування пересічного, позбавленого будь-яких рухів емоцій та конкретних виражень. Чуючи на плечах тягар великої відповідальності, такі люди обережно ступають світом, обминаючи в житті як небезпеки, так і приємності.

Страх перед щастям набирає різних форм. Є ті, хто відкрито не зізнаються, що вони щасливі, бо побоюються, що таким зізнанням наразяться на якесь нещастя або кару. Отже, щастя вони бачать як щось, пов’язане з трагічними і нищівними подіями.

Якщо навіть вони зважаться визнати перед самими собою, що зацікавлені у приємних відчуттях, то зроблять це у формі символічних жестів або надмірних заклять. Сформулювавши якесь добре побажання або прагнення, додають заради підстраховки фрази на кшталт «якщо Бог захоче». Але це не віра. Основою цих фраз є уявлення, ніби якийсь надприродний чинник може миттєво знищити їхнє щастя. Іншими словами, вони сприймають своє прагнення щастя як щось, що їм не належить.

Сучасні прометеї переживають щастя з таким почуттям, немовби крадуть у богів вогонь. Отож і уявляють, що на них за це чекає якась кара. Вони тероризовані античним баченням божественних ревнощів щодо людей щасливих. Тому воліють відмовитися від прагнень, і переважно від усього відмовляються. Вважають, що можуть собі максимально дозволити тільки життя під диктант, без поривів та ентузіазму. У виняткових ситуаціях почуваються впевненіше, коли йдуть шляхом болю і смерті.

Інші натомість уникають щастя, оскільки сприймають його як щось надзвичайне, невідповідне до їхнього стилю життя та незгідне з їхнім баченням світу. Почуваючись ніяково, вони несвідомо заступають прагнення до щастя почуттям обов’язку. Їхнє мотто — це не «хочу бути щасливим», а «я повинен бути щасливим». Супроводжують їх прерізні — на перший погляд вельми раціональні — пояснення, такі як «це для блага наших дітей», «це мій професійний обов’язок», «бо Бог до мене такий добрий» та ін.

Це небезпечний шлях, бо доступ до щастя утруднений, якщо рухатися тільки в межах обов’язку. Тоді ці люди не можуть допомагати іншим в осягненні щастя. Те, чого вони зазнають, є радше пародією на нього. Під примусом скуштувати щастя неможливо. Ба більше, це провадить людину до такого знесилення серця, що вже важко розпізнати власну і чужу людяність.

Дехто відмовляється від шукання щастя через побоювання, що його не знайде. Аби не наражатися на розчарування та біль, такі люди воліють пройти крізь життя під гаслом відмови.

Розчаровані стражданнями перестають чекати від життя будь-чого доброго і втікають у байдужість, емоційну застиглість, аскетичну стриманість. Одним словом, роблять ставку на заглушування прагнень, завдяки чому хочуть осягнути внутрішній спокій. Однак він більше нагадує пасивний безлад і смерть.

Змучені гарячковою гонитвою за щастям усвідомлюють, що  у щоденному житті його не осягнути. Тому вони стараються видалити біль розчарування, обираючи стратегію безпощадності.

Розбиті систематичними зіткненнями ідеальної уяви про щастя з реальним — а отже, за своєю природою обмеженим — взірцем щастя обирають «стежку навпростець», тобто апатію. У психоаналітичній термінології це називається пригніченням волі щастя. Це дозволяє не стикатися з вивищеним ідеальним Я, з ідеалом себе ані з надвимогливим супер-его.

Апатія стає, таким чином, способом утечі від кошмару внутрішнього тиску. Цей натиск викликаний почуттям провини, враженням непридатності, браком задоволення, самокритикою та страхом перед критикою з боку інших, зокрема в ситуаціях, коли пробуєш заспокоїти свої прагнення. У такій ситуації щастя здається недосяжним або щонайменше належним іншим людям.

Є люди, які свідомо відмовляються від щастя, оскільки вважають, що воно надто дорого коштує. Вони асоціюють його з вразливістю, тимчасовістю, крихкістю, проминанням, і переконані, що воно тільки прослизає крізь пальці. Вражені пусткою, яка настає опісля, вони вже на старті воліють відмовитися від будь-якої нагоди до щастя. Тому вони постійно насторожені. Їхня турбота — це уникати з усіх сил навіть короткого страждання. Воліють радше жити ілюзією про сповнення мрій у далекому майбутньому. Отож їхня стратегія полягає у відкладанні до безконечності дня, коли вони дозволять собі почуття щастя. Найімовірніше, такий день ніколи не настане. Взамін з’являються готовність до прийняття страждань, бо щастя може й зачекати. Це дає їм сурогат безпеки.

Остання категорія — ті, хто «задовольняється частковими успіхами, половинчастими досягненнями та видимим або частковим щастям». Вони справляють враження, ніби не можуть знести щастя, яке до них приходить, і тому обмежуються щастям, яке пасує до їхнього розміру. Їхні прагнення щастя часто ніякі.

На підставі цього огляду робимо висновок, що не завжди перед лицем щастя людина зуміє зберегти свободу і спокій. Про це свідчить чимало літературних творів, починаючи ще з книги Іова. Найчастіше вони приводять на думку не небесне бачення щастя, а хмари, що заступають його горизонт. Інколи в них навіть з’являється уявлення щастя, отруєного чимось.

Отож легко зрозуміти, чому в прагненні до щастя обов’язковим є певний простір свободи. Вона бо збагачує не тільки наше існування, а й життя інших.