Blog Archive

Translate

вівторок, 13 серпня 2013 р.

УГКЦ

16:37 | Опубліковано Unknown | | Редагувати допис
Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ), - одна з чотирьох традиційних українських Церков – спадкоємиць Володимирового хрещення, що налічує біля шести мільйонів вірних в усіх регіонах України та на шести континентах світу
; є найбільшою Східною Католицькою самоуправною Церквою (Ecclesia sui juris); зберігає візантійсько-український обряд, тобто – літургічне, богословське, духовне та правове насліддя; перебуває у повному сопричасті зі Вселенським Архиєреєм – Папою Римським і визнає його духовну та юрисдикційну владу; прагне до відновлення первісної єдності Київської Церкви; твердо й послідовно відстоює право українського народу на свою незалежну соборну державу
та становлення в ній зрілого громадянського суспільства; реалізує велику кількість благодійних та громадських проектів в Україні та поза її межами.



НАЗВИ, ЯКІ ВИКОРИСТОВУЮТЬ НА ОКРЕСЛЕННЯ УГКЦ:
Унійна Церква;
Українська Католицька Церква;
Українська Католицька Церква візантійського обряду;
Київська Католицька Церква.



Назву Греко-Католицька Церква запровадила імператриця Марія-Тереза у 1774 році для того, щоб відрізнити її від Римо-Католицької та Вірменської Католицької Церков.



В офіційних церковних документах для окреслення УГКЦ вживали термін Ecclesia Ruthena unita. Із 1960 року в офіційних документах фігурує назва Українська Католицька Церква стосовно українських католиків діаспори та підпільної на той час Церкви у радянській Україні. У папському статистичному річнику Annuario Pontificio використовують назву Українська Католицька Церква візантійського обряду. На Синоді Єпископів УГКЦ (вересень 1999 р.) було запропоновано вживати назву Київська Католицька Церква, яка підкреслювала б ідентичність цієї Церкви.



Україна має багатолітню християнську історію, яка бере свій початок ще у Х столітті. Сьогодні в Україні є більше 22000 релігійних громад майже 80 різних християнських напрямків. І хоча радянська атеїстична пропагадна в цілому не була успішною, багато українців сьогодні не є вірними жодної із Церков, що спричинено духовною порожнечою, яку залишив після себе більшовицький режим у Східній Європі.



Навернення України і тертя між Сходом і Заходом

У 988 році князь Володимир Великий запровадив християнство в його східному (візантійсько-слов’янському) обряді як державну релігію Київської Русі. Це сталося перед тим, як великий церковний розкол 1054 року розділив християнський Схід і Захід. Київська Церква успадкувала традиції візантійського Сходу і була частиною Константинопольського патріархату. Проте, ця Церква також залишалася у повній сопричасній єдності із латинським Заходом і його патріархом – Папою Римським.

Незважаючи на те, що між Константинополем та Римом існували суперечки, київські єрархи намагалися зберегти християнську єдність. Посланці з Русі брали участь у соборах західної Церкви в Ліоні (1245) та Констанці (1418). Сам київський митрополит Ісидор був одним із ініціаторів Флорентійської унії (1439).

Поки Київська митрополія працювала на відновлення єдності, на північ від Києва, у Москві, виникла нова митрополія. Московська Церква відмовилась визнати Флорентійську унію і відокремилась від давньої митрополії в Києві, проголосивши свою афтокефалію (самоврядування) у 1448 році. У 1589 році, скориставшись занепадом грецького православ’я та Константинополя під турецьким пануванням, Церква у Москві здобула статус патріархату.



Римська унія 1596 року та розкол України на Схід-Захід

Київській Церкві був кинений виклик з боку протестантської Реформації та посттридентійського католицизму. Водночас вона переживала серйозну внутрішню кризу. І Синод приймає рішення перейти під юрисдикцію Римського престолу, забезпечивши при цьому збереження традиційної східної обрядовості та власної Церковної і етно-культурної самобутності. Таку модель Церковної єдності було утверджено на соборі 1596 року в Бересті, від якого й починається інституційне існування Греко-Католицької Церкви в Україні.

Однак частина єрархів та вірних Київської митрополії наполягала на дотриманні канонічної приналежності до Константинопольського патріархату. Внаслідок внутрішнього розколу центральна та східна частина України перейшла під “високу руку єдиновірного московського правителя” у 1654 р. Невдовзі й православна Київська митрополія була підпорядкована Московському патріархатові (1686). З розвитком російської імперії посилювались і репресії проти греко-католиків та їх насильницьке навернення на одержавлене російське православ’я (1772, 1795, 1839, 1876).

Православне духовенство і миряни України були незадоволені тісною пов’язаністю Російської Православної Церкви з імперською владою та з великоросійськими національними інтересами. Це призвело до зародження “українофільської” течії, яка після російської революції 1917 року переросла в організований рух за авфтокефалію українського православ’я, проте спроби її проголошення у 1920-х і 1940-х роках натрапили на рішучий спротив та репресії з боку радянської влади.



Польське та Австро-Угорське панування на заході України

На час проведення Берестейського собору територія всієї України входила до складу Польсько-Литовської держави. У західній частині України, яка і надалі залишалась у складі Речі Посполитої, Церква була найголовнішим чинником збереження культурно-релігійної самобутності українського населення. З переходом західноукраїнських земель до складу Австрійської держави греко-католицька єрархія здобула всебічну підтримку і покровительство уряду габсбурзької монархії.

На порозі ХХ століття Греко-Католицька Церква в Галичині удостоїлася визначної постаті митрополита Андрея Шептицького (1901-1944). Його духовне правління припало на тривожні часи двох світових війн та семиразової зміни політичних режимів, зокрема радянського і нацистського. Його наполеглива душпастирська праця, захист національних і соціальних прав народу, харитативна діяльність, екуменічні зусилля зробили Церкву впливовою суспільною інституцією Західної України.



Тоталітарна спадщина – Україна у ХХ столітті

Більш безпосереднім чинником, що впливає на розвиток релігійного життя в сучасній Україні, є трагедія двадцятого століття – епохи терору та насилля. За приблизними оцінками, в Україні двадцятого століття насильницькою смертю загинуло близько 17 мільйонів людей. Особливо трагічним є те, що ці жертви були породжені не лише війнами та конфліктами, а й химерними ідеями перебудови світу.

Боротьба з релігією була державною ідеологією, для утвердження якої не шкодували зусиль. Храми руйнували, палили, профанували; священиків і вірних православних і католиків, представників інших релігій розстрілювали, арештовували і депортовували в сибірські гулаги. Цілі Церкви переслідувалися, їх заганяли у підпілля і повністю знищували (як от Українську Автокефальну Православну Церкву на початку 30-х років, чи Українську Греко-Католицьку Церкву 1946 році у Галичині та 1949 р. на Закарпатті). Від Римо-Католицької Церкви і Протестантських Церков залишилась лише жменька Церковних спільнот, які підлягали строгому контролю.

Навіть діяльність Російської Православної Церкви (яка функціонувала як державна Церква) була сильно обмеженою. Окрім того вона страждала через проникнення в її ряди радянських спецслужб. У суспільстві прогресувала бездуховність та поглиблювалась деморалізація.

Криза радянської влади у 80-х роках зупинила процес придушення Церков. У 1989 році вийшла з підпілля заборонена режимом Українська Греко-Католицька Церква, були створені громади Української Автокефальної Православної Церкави. Проголошення незалежності України в 1991 році створило для діяльності усіх Церков на її території новий державно-політичний контекст.

Більше 97% зареєстрованих на сьогодні релігійних громад в Україні є християнськими. Приблизно половина з них є православної традиції. Решту приблизно порівну поділяють католики та протестанти. За офіційною термінологією до категорії “традиційних Церков” належать три основні суб’єкти православної юрисдикції та Українська Греко-Католицька Церква.

У XXI столітті в Україні проживають також представники юдаїзму, мусульманства та інших віровизнань.

XX століття стало важким періодом для Греко-Католицької Церкви. Завдяки Божому провидінню упродовж цього періоду її очолювали одні з найвизначніших постатей української історії:
Митрополит Андрей Шептицький (1901-1944) очолював провід Церкви упродовж двох Світових воєн.
Патріарх Йосиф Сліпий, Верховний Архиєпископ, Кардинал і Митрополит (1944-1984) був засланий до ГУЛАГу; уцілівши, очолював Церкву у вигнанні протягом двадцяти років.
Архиєпископ Володимир Стернюк, виконував обов’язки голови Української Греко-Католицької Церкви в Україні (1972-1991), провадив підпільну Церкву до свободи.
Блаженніший Мирослав Іван Любачівський, Верховний Архиєпископ і Кардинал (1984-2000), очолював Церкву у вигнанні. Після повернення додому провадив вірних в Україні.
Блаженніший Любомир Гузар, Верховний Архиєпископ і Кардинал (із січня 2001 р.), провадить Церкву у XXI столітті.



Митрополит Андрей (Шептицький) (1901-1944). Упрoдовж 44-років очолював Церкву й українське суспільство в період двох Світових воєн, пережив сім режимів: австрійський, російський, український, польський, радянський, нацистський і знову радянський.

Народився 29 липня 1865 року в селі Прилбичі на Львівщині. Походив зі стародавнього знатного українського роду, який у XIX столітті зазнав полонізації, члени родини стали франкомовними римо-католиками. Незважаючи на сильну опозицію з боку батька, він вирішує повернутися до свого коріння і стати ченцем Василіянського чину, щоб служити “селянській”, як її називали в той час, Греко-Католицькій Церкві.

У віці 36 років Андрей Шептицький, обдарований надзвичайними духовними харизмами, стає Главою Греко-Католицької Церкви. Він невтомно трудиться, щоб примирити різні етнічні групи, і залишає по собі багату спадщину творів на тему суспільних проблем і духовности. Розробляє нові методи служіння. Засновує чин Редемптористів та монастирі Студійського Уставу в Україні та інші релігійні згромадження. Він стає фундатором лічниці, Національного музею, Богословської академії, надає грошову допомогу різним релігійним, культурним та освітнім установам.

Митрополит Андрей був покровителем митців, студентів, в тому числі і багатьох православних християн, а також піонером в екуменізмі. Він опанував єврейську мову настільки добре, що міг спілкуватися з євреями. Під час його душпастирських візитів у міста єврейські громади зустрічали його з Торою. За роки нацистської окупації він переховував у своїх палатах сотні євреїв. У цей період митрополит пише пастирського листа “Не убий”, який став сміливим протестом проти звірства нацистів.

Митрополит Андрей помер 1 листопада 1944 року. Зараз успішно триває процес його беатифікації.



Патріарх Йосиф (Сліпий), Верховний Архиєпископ, Кардинал і Митрополит (1944-1984). Народився 17 лютого 1892 р. в селі Заздрість у сім’ї Івана Коберницького-Сліпого й Анастасії Дичковської на Тернопільщині. Закінчив народну школу в рідному селі та гімназію в Тернополі. Вивчав богослов’я у Львові, відтак закінчив філософські і богословські студії в Інсбруку (Австрія).

30 вересня 1917 року Митрополит Андрей Шептицький висвятив його на священика. Після цього він знову поїхав на навчання до Інсбрука, де дістав ступінь доктора теології. З Інсбрука переїхав на навчання до Рима, де дістав ступінь „Магістер Аґреґатус”.

З 1922 року викладав догматику у Львівській духовній семінарії. Наприкінці 1925 року призначений ректором цього закладу, а в 1929 році – новоствореної Богословської академії. У 1939 році Митрополит Андрей висвятив о. Йосифа на єпископа з правом наступництва. 1 листопада 1944 року, після смерті Митрополита Андрея, перейняв провід Української Греко-Католицької Церкви.

11 квітня 1945 року був заарештований більшовиками і засуджений на 8 років каторги і примусової праці в Сибіру. Після закінчення цього терміну, без жодної причини засуджений вдруге на невизначений термін. У 1957 році засуджений втретє – на сім років каторжний робіт. Завдяки втручанням Папи Івана XXIII та президента США Кенеді його було звільнено у 1963 році для участі у Другому Ватиканському Соборі.

Упродовж наступних двадцяти років Патріарх Йосиф намагався активізувати життя Української Греко-Католицької Церкви на Заході. Він заснував Український Католицький університет і збудував Церкву Святої Софії в Римі. Написав багато наукових праць, декотрі мають двадцять томів.

Помер 1984 року. У 1992 році його останки перевезли до Львова, де вони, за участю понад мільйона вірних, були поховані в Архикатедральному соборі Святого Юра.



Архиєпископ Володимир (Стернюк), виконував обов’язки голови Української Греко-Католицької Церкви (1972-1991). Народився 12 лютого 1907 року в Пустомитах біля Львова. Після закінчення навчання у Львові та Бельгії і вступу в чин Редемптористів був висвячений на священика. Переховуючись на горищі собору Святого Юра, став свідком ліквідації УГКЦ на Львівському “Синоді”.

Після арешту 1947 року провів п’ять років у в’язниці і таборах праці в Сибіру. Після повернення до Львова працював сторожем, бухгалтером, двірником та санітаром швидкої допомоги, одночасно таємно виконував священичі обов’язки.

У 1964 році Стернюк був рукоположений на єпископа і очолював УГКЦ в Україні з 1972 до 1991 року аж до повернення Глави УГКЦ Митрополита Мирослава Івана. Це час жорстоких брежнєвських репресій та остаточної боротьби за визволення нарикінці 80-тих.

Будучи пастирем і харизматичним лідером підпільної Церкви, Архиєпископ Володимир керував нею з однокімнатної комунальної квартири, де кухня і ванна були спільними з сусідами. Його добре пам’ятають за розважливість, рішучість, теплоту і розуміння. Він помер 29 вересня 1997 року. Цього дня центральними вулицями Львова пройшла велика похоронна процесія.



Блаженніший Мирослав Іван (Любачівський), Верховний Архиєпископ і Кардинал (1984-2000). Народився і виріс у Західній Україні, три роки навчався у Львові в Греко-Католицькій Духовній Семінарії, попередниці сьогоднішньої Львівської богословської академії. Здобуваючи освіту за кордоном, довгі роки не міг повернутися на окуповану радянськими військами батьківщину. Був священиком в американській діаспорі; у 1979 році призначений Митрополитом УГКЦ у Філадельфії, а у 1984 обраний Верховним Архиєпископом Української Греко-Католицької Церкви.

Після повернення до Львова 30 березня 1991 року Блаженніший Мирослав Іван очолив відродження Української Греко-Католицької Церкви в Україні. Уже через п’ять років, як пастир семи мільйонів вірних, опинився у непростій ситуації. Перед ним постало величезне завдання, яке вимагало щоденнної праці, а саме: духовно оновити понівечену Церкву, зняти напругу у взаєминах із православними, відбудовувати різні церковні інституції, вирішувати потреби священства, налагодити зв’язки із представниками влади і виправдати сподівання активних мирян.

У 1995 році він захворів на запалення легенів, що серйозно вплинуло на його здоров’я. Наступного року, з огляду на його важкий стан, Синод Єпископів УГКЦ обрав Владику Любомира (Гузара) єпископом-помічником Глави Української Греко-Католицької Церкви. Після смерті кардинала Любачівського 14 грудня 2000 року тисячі вірних прийшли віддати йому останню шану.



Блаженніший Любомир (Гузар), Верховний Архиєпископ і Кардинал (2001р.). Народився у Львові 26 лютого 1933 року. Разом із сім’єю емігрував до Сполучених Штатів у 1944 році. Був висвячений на священика у 1958 році, а в 1972 р. поїхав до Риму, де вступив до монастиря Студійського Уставу. У 1977 році Патріарх Йосиф рукоположив його на єпископа Церкви в Україні.

У 1992 році Архимандрит Любомир переїжджає зі своєю монашою спільнотою в Україну. 17 жовтня 1996 року призначений єпископом-помічником Глави УГКЦ Мирослава Івана Любачівського. Після смерті Блаженнішого Мирослава Івана Синод Єпископів обрав його наступним Верховним Архиєпископом. Інтронізація відбулася 28 січня 2001 року, і того ж дня повідомили, що папа Іван Павло II іменував його кардиналом.

Сучасний стан


Українська Греко-Католицька Церква є найбільшою Східною Католицькою Церквою в світі. Вона налічує понад 5,5 мільйонів віруючих.

Очолює УГКЦ Верховний Архиєпископ Києво-Галицький, Блаженніший Святослав.

Упродовж 1989-2010 рр. відбулось 18 Синодів Єпископів та чотири сесії Патріаршого Собору УГКЦ: перша була присвячена проблемам нової євангелізації (1996 р.), друга – ролі мирян у житті сучасної Церкви (1998 р.), третя – соціальним проблемам українського суспільства, зокрема проблемам абортів, розлучень, корупції та алкоголізму (2002 р.), а четверта – молоді (2007 р.).

Територія

Після виходу з підпілля, в період з 1989 до 1992 року, греко-католики України належали до трьох єпархій – Львівської, Івано-Франківської та Мукачівської. На Синоді Єпископів, який відбувся у Львові 16-31 травня 1992 року, було визначено новий територіальний устрій, згідно з яким кількість єпархій збільшилась на чотири: Тернопільську, Зборівську, Самбірсько-Дрогобицьку, Коломийсько-Чернівецьку. Окремий статус отримав Києво-Вишгородський екзархат, який охоплює територію поза Галичиною, Закарпаттям і Буковиною.

Згідно з рішенням Синоду Єпископів, який проходив у Бучачі в серпні 2000 року, створено дві нові єпархії – Стрийську і Сокальську – та реорганізовано Тернопільську і Зборівську: утворено Тернопільсько-Зборівську та Бучацьку єпархії.

Із листопада 2000 р. юрисдикції Верховного Архиєпископа та Синоду Єпископів підлягає вся Україна.

У лютому 2002 року проголошено утворення Донецько-Харківського eкзархату.

28 липня 2003 року проголошено утворення Одесько-Кримського екзархату.

21 серпня 2005 року проголошено перенесення осідку Глави УГКЦ зі Львова до Києва.

15 січня 2008 року проголошено утворення Луцького екзархату.

ВЕРХОВНЕ АРХИЄПИСКОПСТВО В УКРАЇНІ ПОДІЛЕНО НА ТАКІ ЄПАРХІЇ ТА ЕКЗАРХІЇ:
Київська архиєпархія, яку очолює Верховний Архиєпископ Києво-Галицький Святослав (Шевчук);
Львівська архиєпархія, яку очолює Архиєпископ Ігор (Возьняк);
Івано-Франківська єпархія – Єпарх Владика Володимир (Війтишин);
Коломийсько-Чернівецька єпархія – Єпарх Владика Микола (Сімкайло);
Самбірсько-Дрогобицька єпархія – Єпарх Владика Юліан (Вороновський);
Тернопільсько-Зборівська єпархія – Єпарх Владика Василь (Семенюк);
Бучацька єпархія – Апостольський адміністратор Бучацької єпархії о. Дмитро (Григорак);
Стрийська єпархія – Апостольський адміністратор Владика Тарас (Сеньків);
Сокальсько-Жовківська єпархія – Єпарх Владика Михаїл (Колтун);
Донецько-Харківський екзархат – Екзарх Владика Степан (Меньок);
Одесько-Кримський екзархат – Екзарх Владика Василь (Івасюк);
Луцький екзархат – Екзарх Владика Йосафат (Говера).

Автономний статус зберігає Мукачівська єпархія ГКЦ, яка формально є окремою Церквою свого права і не підпорядкована Главі УГКЦ. Мукачівською єпархією з осідком в Ужгороді керує Владика Мілан (Шашік).

ПОЗА МЕЖАМИ УКРАЇНИ ДО ВЕРХОВНОГО АРХИЄПИСКОПСТВА ВХОДЯТЬ:


у Польщі Перемишльсько-Варшавська греко-католицька митрополія, яка нараховує понад 100 парафій. Число вірних перевищує 300 тисяч. До її складу входять Перемишльсько-Варшавська архиєпархія та Вроцлавсько-Ґданська єпархія;


у Західній Європі три апостольські екзархати для українських греко-католиків: у Німеччині, Франції та Великобританії;


у Північній Америці дві греко-католицькі митрополії:


США – Філадельфійська митрополія, яка складається з чотирьох єпархій: у Філадельфії, Пармі, Чикаґо і Стемфорді;


Канада – Вінніпегська митрополія, яка складається з п’яти єпархій: у Вінніпегу, Едмонтоні, Нью-Вестмінстері, Саскатуні й Торонто.

Крім того, існують єпархії УГКЦ в Буенос-Айресі (Арґентина), Куритибі (Бразилія) і Мельбурні (Австралія). Українські греко-католики мають також вікаріат у Румунії, громади у Литві (Вільнюс), Латвії (Рига, Даугавпілс та Резекне), Естонії (Таллінн), Молдові (Кишинів), Австрії, Параґваї, Венесуелі, Португалії, Італії, Іспанії, Греції, Швейцарії, Бельгії, Казахстані та Росії.

0 коментарі:

Дописати коментар

Підписатися на: Дописати коментарі (Atom)

Популярні публікації

Blogger Template created with Artisteer.