Молодіжна християнська організація "З вірою в майбутнє": МОЛИТВА

Бог сотворив людину на Свій образ і подобу, покликавши її до спілкування із Собою. Господь відкрив людям Своє прагнення спілкуватися з ними, чути їхні відповіді на Свої слова. Він прагне, щоб люди в любові пізнавали Його, і хоче наповнити їх Своєю любов’ю.

6 Увесь Старий Завіт свідчить про прагнення Бога піднести людину до спілкування з Ним. Старозавітні Закон і заповіді, храм і жертвоприношення, свята – усе це створювало умови для спілкування людини з Богом.

7 У Новому Завіті людина сподобляється від Бога Отця повного сопричастя з Ним, дарованого через Христа у Святому Дусі. Цей Завіт звершився у Христі – воплоченому Синові Божому, який нерозривно поєднав у собі Боже і людське життя. Життя людини у Христі, її молитва – це поглиблення дару сопричастя.

8 Людина зростає в сопричасті з Богом у спільноті вірних – Церкві, яка є Тілом Христовим. Найвища молитва – церковна, літургійна, богослужбова, у якій люди єднаються з Богом й одне з одним, утворюючи родину Божу з «єдиним серцем і єдиними устами».

0.1.1.1. Троїчність богослужіння

9 Молитва Церкви завжди звернена до Отця через Сина у Святому Дусі. «До Отця через Сина», бо ніхто не може прийти до Отця без Сина. «У Святому Дусі», бо Дух молиться у нас «стогонами невимовними» (пор. Рм. 8, 26). Дією Святого Духа через Сина молитва Церкви підноситься до Отця. Щоразу, коли прикликаємо ім’я Пресвятої Тройці, розпочинаючи нашу молитву та щоденні справи, ми сповідуємо свою єдність з Отцем, і Сином, і Святим Духом та сповнюємо все своє життя світлом Пресвятої Тройці.

0.1.1.2. Церковність богослужіння

10 Христос навчав своїх учнів разом звертатися до Отця як спільнота дітей Божих: «Отче наш» (див. Мт. 6, 9н). Молитви богослужінь підносяться від усієї спільноти вірних. Молитва Церкви як Тіла Христового єднає всіх вірних; Церква на землі єднається з небесною Церквою через молитву до святих і почитання їхніх ікон.

11 Літургійна спільнота багата різними дарами Святого Духа. Завдяки таким дарам кожний вірний є живим учасником богослужіння. Усі дари та служіння взаємопов’язані й скеровані до зростання усієї спільноти як єдиного тіла.

0.1.1.3. Есхатологічність богослужіння

12 Богослужіння Церкви являє Царство Боже, яке вже є між нами (пор. Лк. 17, 21) і яке водночас ще має остаточно настати: «нехай прийде Царство твоє». Богослужіння поєднує в собі вже здійснену «повноту» Царства та очікування його явлення в «будучому віці». Церковна спільнота вже перебуває в повноті Божої присутності і водночас, усвідомлюючи свою обмеженість і немічність, взиває до Господа: «Помилуй нас!», «Спаси нас!».

13 У цьому невпинному зростанні Боже вже переважає людське ще ні. Під час Літургії це вже поминається як славне зновупришестя Христа, що можемо бачити на іконі «Спас у славі». Краса риз, обрядів, церковної утварі вже вказує на небесну славу, відображає «небо на землі» та «ангельську, небесну Літургію».

14 Храм вірних (нава) – це образ повноти християнської спільноти як Тіла Христового, а вірні в ньому скеровані до святилища, яке символізує повноту Царства Божого – «чого око не бачило» (пор. 1 Кр. 2, 9). Храмовий іконостас являє цю повноту і водночас вказує, що до Царства ще слід увійти.

0.1.1.4. Космічний вимір богослужіння

15 Невидимий Бог об’являв Себе людству «багаторазово й багатьма способами», через слова вибраних Богом людей та через творіння. «За останніх же оцих днів він говорив до нас через Сина» (Євр. 1, 2) – воплочене Слово. Увесь світ був сотворений добрим (див. Бут. 1), а тому він є засобом спілкування з Богом. Однак цей світ потребує людини, очікуючи явління синів Божих (пор. Рм. 8, 19; 22), через яких усе творіння зможе вповні звершити своє призначення.

16 Сам Христос вказує на сотворений світ як на засіб спілкування з Богом: глеєм зціляє сліпця; оздоровлює кровоточиву жінку, яка доторкнулася до його шат; у Переображенні одежа Ісуса засяяла божественним світлом (пор. Мт. 17, 2). Усе, що Христос чинив за свого життя, Він продовжує чинити в богослужіннях Церкви та святих Таїнствах[1]. Тому Церква благословляє й освячує різні матеріальні предмети й засоби, якими являє присутність Христа і Його спасенне діяння.

0.2. Молитва церковної спільноти

0.2.1. Божественна Літургія – основа й вершина життя християнської спільноти

17 «Це чиніть на мій спомин, бо кожного разу, як їсте хліб і п’єте цю чашу, Мою смерть звіщаєте, Моє воскресіння сповідуєте»[2]. У Христі людська природа бере участь у Божій природі (див. 2 Пт. 1, 4). Христос дарує кожному, хто вірує в Нього, причасність до Божого життя. Це таїнство Причастя Христос уповні відкрив своїм апостолам на Тайній Вечері й далі звершує його в богослужіннях Церкви.

18 Вершиною богослужбового життя Церкви є Божественна Літургія (з грецької літургія – «спільне діло»), яка є взаємним служінням Бога і людини. На Божественній Літургії (або Службі Божій) Отець уводить нас у повноту свого життя, даруючи нам Сина. Син же дарує нам Себе Самого на поживу в трапезі Слова й трапезі Тіла й Крові, щоб ми стали з Ним «співтілесні та співкровні»[3] й мали участь у Його Божестві. Церква, приймаючи цей дар Христовий у Святому Дусі, відповідає Йому приношенням себе самої, щоб Він жив і діяв у ній як у своїм Тілі. Отак Христос, Глава Церкви, разом із Церквою, яка є Його Тілом, приносить Отцеві у Святому Дусі хвалу й благодарення за здійснене спасіння.

19 У Божественній Літургії, яка складається з Проскомидії, тобто приготування дарів, Літургії Слова і Літургії Євхаристії, звершується таїнство спасіння – поєднання Бога і людини у Христі (див. Еф. 1, 10), «будування Христового Тіла» (Еф. 4, 12). Як на Тайній Вечері Христос насамперед повчав апостолів словом, а відтак увів їх у таїнство своїх Тіла і Крові, так і в Божественній Літургії Христос повчає свою спільноту, живить її своїм Словом та чинить учасниками Євхаристійної трапези. Християнин уводиться в це таїнство через слухання Слова Божого і причастя Господнього Тіла і Крові.

0.2.1.1. Приготування до Божественної Літургії

20 Перед Божественною Літургією священнослужителі промовляють Вхідні молитви й зодягаються в богослужбові ризи. У Вхідних молитвах священнослужителі моляться перед іконостасом про прощення прогрішень і, усвідомлюючи людську неміч, благають Господа, заступництвом Пресвятої Богородиці, скріпити їх на цю службу.

21 Значення і символіку всіх богослужбових риз добре розкриває молитва на облачення стихаря: «Як на жениха, положив на мене вінець і, як невісту, украсив мене красою». На Літургії священик представляє Христа-Жениха перед спільнотою і Невісту-Церкву перед Богом.

0.2.1.1.1. Проскомидія[4]

22 Зодягнений у богослужбові ризи священик приступає до здійснення Проскомидії. Проскомидія (із грецької приношення або предложення) вводить спільноту вірних у Божественну Літургію. Свою назву Проскомидія бере від давнього звичаю вірних приносити на Службу різні дари. Хліб і вино вживали для Євхаристії, а інші дари призначалися для потреб клиру та нужденних. Так євхаристійне зібрання вірних мало й суспільне значення взаємного обміну дарами (див. Ді. 3-4). Саме тому Вечеря Господня називалася Вечерею любові (грецькою агапе) (див. 1 Кр. 11).

23 Основою Проскомидії є приготування хліба і вина, адже саме їх ужив Христос під час Тайної Вечері. Хліб і вино є Божими дарами і плодами праці людських рук. У Старому Завіті хліб мав значення того, що найнеобхідніше для життя, а вино – свята, радості душі перед Господом. Хліб і вино становили основу того бенкету, на якому Божа Мудрість дає Себе в поживу вірним (див. Прип. 9, 5; Сир. 24). У Новому Завіті на Тайній Вечері Христос подав хліб і вино як дар Себе за життя світу. Ми ж у відповідь приносимо хліб і вино на знак дару нашого життя Христові.

24 Проскомидія звершується на приготованих для Літургії хлібинах – просфорах (із грецької принесене). Із просфори священик вирізає агнця і кладе його на дискос. Вирізання агнця супроводжується словами з пророцтва Ісаї про заколення ягняти (див. Іс. 53, 7). Христос є пасхальним Агнцем, що бере на себе гріх світу (пор. Йо. 1, 29). На просфорі, з якої священик вирізає агнця, витиснено слова «ІС ХС НІКА» (з грецької Ісус Христос перемагає), що є прообразом повноти «будучого віку», про яку писав святий Павло: «Якже все Йому буде підкорене, тоді й сам Син підкориться Тому, що Йому підкорив усе, щоб Бог був усім в усьому» (1 Кр. 15, 28). Вливання до чаші вина і води символізує те, як із пробитого списом боку Христа «потекла кров і вода» (пор. Йо. 19, 34). Святий Йоан Золотоустий XE "Йоан Золотоустий" повчає: «Ця кров і вода є символами хрещення і (євхаристійних) таїнств. З цих двох народжена Церква […]. З боку Христового Бог створив Церкву, як з боку Адамового створив Єву»[5].

25 Священик кладе агнця у центрі дискоса на знак того, що воплочений, розіп’ятий і воскреслий Христос – осердя всесвіту й історії. Праворуч агнця кладе частичку на честь Пресвятої Богородиці, ліворуч – дев’ять частичок на честь ангельських сил і святих. Нижче агнця покладає частички за живих, а ще нижче – за усопших; священик поіменно згадує тих, за кого вірні подавали прохання про молитву. Покладання частичок навколо агнця на поверхні дискоса показує, що Христос збирає навколо Себе всю Церкву.

26 Під час покривання й кадження дарів на завершення Проскомидії священик згадує про участь усього всесвіту у Христовому спасінні та в Літургії, перелічуючи кадило, звізду, вселенну, ріки, хвилі морські, небеса, всю землю, світ Божий. Усе це є висловом Божої краси й сили, усе приймає благословення Боже, усе співає Йому хвалу.

0.2.1.1.2. Участь вірних у Проскомидії

27 Священнослужитель звершує Проскомидію у святилищі за зачиненими Царськими дверима, однак кожен вірний теж є її безпосереднім учасником. Вірні беруть участь у Проскомидії, подаючи прохання за себе та за інших людей і приносячи пожертви. Покладання на одному дискосі «поіменних» частичок виявляє належність усіх вірних до одного Христового Тіла, а через це – сопричастя з Богом та одне з одним. Кожний є особою – має «ім’я», і водночас ніхто не є сам по собі. Коли приносимо й віддаємо Богові наші «житейські печалі», то виходимо за межі приватного і входимо в нове, церковне, соборне сопричастя. Тепер вірні приготовані до «спільного діла» – Літургії.

28 Благословляючи кадило під час Проскомидії, священик мовить: «Кадило Тобі приносимо, Христе, Боже наш, як приємний запах духовний; Ти ж прийми його в пренебесний Твій жертовник і зішли нам благодать Пресвятого Твого Духа». Кадильний дим, підносячись до неба, є знаком піднесення нашої молитви до Бога, а наповнюючи храм, він є символом присутності Святого Духа. Тому на початку Літургії Слова священнослужитель обкаджує престол, ікони і присутніх людей – носіїв образу Божого.

0.2.1.2. Літургія Слова (Літургія оглашенних)

29 Христос виходить на проповідь після хрещення в Йордані від Йоана, закликаючи: «Сповнився час, і Царство Боже близько; покайтеся і вірте в Євангеліє» (Мр. 1, 15). Він проповідує Царство протягом трьох років і звершує його в Пасхальному таїнстві. На Тайній Вечері Христос дарував апостолам участь у Царстві – своєму божественному житті – через Слово та Євхаристію.

30 Таке поєднання Слова і Таїнства не випадкове. Як Богородиця спочатку прийняла до серця Слово і з’єдналася з Ним, так і ми приймаємо до серця Слово і виконуємо Його, коли єднаємося з Ним у таїнстві Причастя: «Мати моя й брати мої – це ті, що слухають Слово Боже і його виконують» (Лк. 8, 21; пор. Мт. 12, 50; Мр. 3, 35). Тому в Божественній Літургії Христос спочатку живить нас своїм Словом, а тоді Тілом і Кров’ю.

31 Літургію Слова приймаємо не як спогад про Христове проповідування, а як живе Слово, що його не лише читаємо, а й приймаємо як поживу, бо Христос і надалі звіщає своє Слово (див. Лк. 24, 13-34). Він через проголошене й проповідуване слово під час літургійного зібрання Сам звертається до всієї церковної спільноти й до кожного зосібна.

0.2.1.2.1. Виголос «Благословенне Царство» і Мирна єктенія

32 Як прилюдна діяльність Христова почалась проголошенням пришестя Царства Божого, так і Літургія починається звіщенням присутності Царства. Священик, навхрест знаменуючи Євангелієм святий престол, виголошує: «Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки вічні», на що учасники Літургії відповідають: «Амінь» (єврейською Нехай так буде), сповідуючи, що Царство дійсно є серед нас, і прагнучи, щоб воно зростало.

33 У Мирній єктенії ми приносимо Господеві молитву Церкви за весь світ. Цим церковна спільнота сповідує явлене Царство Боже. Молитва Церкви за світ – вияв віри, що все є в Божих руках, і вияв готовності прийняти від Господа відповідь, яку Він зволить дати. Назва єктенії «Мирна» вказує на потребу внутрішнього миру та примирення з усіма. Перше прохання єктенії вказує, що Сам Христос є нашим миром (пор. Еф. 2, 14) і в Ньому молимося. Прохання Мирної єктенії охоплюють благо Церкви, країни й усього творіння. Мирна єктенія виховує вірних ставити спільні справи понад приватні. Молитва «Господи, помилуй», яку вірні повторюють як відповідь спільноти на прохання єктенії, містить у собі і прохання про Божу милість, а також віру спільноти в те, що Він завжди дарує її.

0.2.1.2.2. Антифони в Літургії

34 Царство Боже є сповненням усіх пророцтв та обітниць Старого Завіту. Щоб нині повніше зрозуміти й прийняти Царство, ми пригадуємо ті пророцтва й обітниці, співаючи вірші псалмів, де про них сказано, упереміж із приспівами, у яких висловлено сповнення цих обітниць у Христі. Величним гимном «Єдинородний Сину» сповідуємо, що сповненням усіх Божих обітниць є Христове воплочення й Пасхальне таїнство. Співаючи приспіви «Молитвами Богородиці» та «Молитвами святих», єднаємося з тими, у яких це спасіння здійснилося. Такий спів псалмів із приспівами називається «антифонами», бо його виконують по черзі два крилоси. У Божественній Літургії є три антифони, останній з яких завершується Малим входом. У молитвах між антифонами ми сповідуємо «невимовне чоловіколюбство» Христове і Його обітницю «вволити прохання двох або трьох, що згодяться в ім’я» Його.

0.2.1.2.3. Малий вхід, тропарі, Трисвяте

35 Якщо співом антифонів ми переживаємо очікування Царства й «наближення» до нього, то Малий вхід показує, що, йдучи за Христом, ми вже входимо в Царство, в небо, в повноту Божого життя і молимося: «Вчини із входом нашим, щоб був входом святих ангелів, які співслужать з нами і разом з нами славословлять Твою доброту». Словами «Премудрість, прості!» диякон закликає нас скерувати увагу до Слова Божого, а вірні відповідають поклонінням Його Мудрості, явленій у книзі Євангелія. Згідно з давнім звичаєм, вірні під час Малого входу цілують книгу святого Євангелія, виявляючи цим любов і пошану до Слова, яке незабаром почують. Вони готують свої серця до прийняття Слова. Саме тому вірні, творячи малий поклін, співають: «Прийдіте, поклонімося і припадім до Христа».

36 Ієрей з Євангелієм входить у святилище на знак того, що Божественну Літургію звершує єдиний Архиєрей – Ісус Христос, Який невидимо присутній серед нас і провадить нас до престолу. Єпископ або священик представляють Вічного Архиєрея, Який приніс досконалу жертву раз на завжди, вознісся на небо й, увійшовши у небесне святилище, сидить праворуч Отця (див. Євр. 9, 11-14; 23-28).

37 У тропарях[6] і кондаках[7] на честь Спасителя, Пресвятої Богородиці та святих Церква оспівує і показує незвідані шляхи, якими Господь вводив і вводить кожного вірного у своє Царство.

38 Наше входження до Царства, піднесення до Неба і споглядання Пресвятої Тройці ми висловлюємо співом Трисвятого: «Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас», єднаючись у цьому співі з небесними хорами. У молитві Трисвятого ми, стоячи «перед славою святого жертовника», просимо Господа прийняти «з уст наших, грішних, трисвяту пісню» і відвідати «нас милістю Своєю».

39 Під час Трисвятої пісні архиєрей сходить на «горне сідалище». Архиєрей сідає, коли читають Апостола, а по обидва боки від нього сідають священики, представляючи Ісуса Христа посеред апостолів і символізуючи Церкву в її вчительському служінні.

0.2.1.2.4. Слухання Божого Слова, відповідь на нього, молитва

40 Господь своїм Словом сотворив світ, Словом на Синаї покликав до служіння вибраний народ, у воплоченому Слові дарував людям спасіння. Люди покликані прийняти Слово Боже і відповісти на нього вірою: «Усе те, що нам сказав Господь, – виконаємо» (Вих. 24, 3). Справжнє слухання Слова Божого полягає в його виконанні: «Не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Господи! – ввійде в Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі» (Мт. 7, 21). Ті, що слухали Йоана в пустелі, й ті, що слухали Петра в день П’ятдесятниці, питали: «Що ж нам робити?» (Лк. 3, 10; Ді. 2, 37). Відповідаючи на Слово, ми приймаємо його життєдайну силу і, подібно до Богородиці, зберігаємо його в наших серцях і втілюємо в життя.

41 Слово Боже засвічує в наших серцях «нетлінне світло богопізнання», про що навчає молитва перед читанням Євангелія. Сенс слухання Слова Божого – у «розумінні євангельських проповідувань», аби прийняти їх як «блаженні заповіді» та, «перемігши всі тілесні похоті, провадити духовне життя, думаючи й діючи так, як угодно Богові». Виявом шанобливого слухання і приймання Божого Слова є схиляння голови і цілування книги Святого Євангелія. У проповіді священик звіщає Благу Вість про великі Божі діла, закликає людей до втілення почутого Слова, «навчає і закликає уводити в життя ці добрі приклади»[8]. Вірні слухають Слово Боже, яке Господь промовляє до них через читання Апостола й Євангелія та через проповідь. Вони приймають Слово Боже до своїх сердець, немов зерно, яке має принести добрий плід у їхньому житті. Причащаючись же Христа-Слова, вірні стають його носіями і благовісниками.

42 У Сугубій єктенії (або єктенії усильного благання) Церква молиться за те, «щоб ми, пізнавши істину, були гідними її та в подвигах праведне життя вели і заповіді берегли, щоб вічне спасіння прийняти»[9]. На відміну від Мирної єктенії, у якій ми молимося за весь світ, у Сугубій поіменно поминаємо вірних, додаємо особливі прохання зібраної спільноти у відповідь на почуте Боже Слово й просимо Божої допомоги в різних обставинах життя вірних.

43 У Єктенії за оглашенних вірні моляться за тих, хто готується до Хрещення, щоб Господь «просвітив їх словом істини» і «прилічив їх до вибраного свого стада». Оглашенних допускали до трапези Слова для осягнення духовної зрілості й зцілення духовних недуг. Перед початком Євхаристійної трапези їх відпускали. Залишалися «тільки вірні», які зібралися для того, щоб кормитися поживою вічного життя – Тілом і Кров’ю Господа нашого Ісуса Христа.

0.2.1.3. Літургія Євхаристії (Літургія вірних)

44 У молитвах вірних на початку Літургії Євхаристії священик коротко висловлює зміст євхаристійного зібрання: «Стати перед святим Твоїм жертовником, приносити Тобі моління й мольби і жертви безкровні за всіх людей Твоїх, і неосудно причаститися святих Твоїх таїн, і небесного Твого царства сподобитися»[10].

0.2.1.3.1. Приготування до Євхаристійної трапези

45 Херувимська пісня приготовляє нас до Євхаристійної трапези. Перед тим, як «вгору піднести серця» та співати Трисвяту пісню «Свят, свят, свят Господь Саваот», нам треба «відкласти всю житейську печаль», щоб «прийняти Царя всіх» у Святому Причасті.

46 Під час Херувимської пісні священик молиться, аби Христос сподобив його «стати перед Святою Трапезою і священнодіяти святе і пречисте Тіло і чесну Кров». Тоді, переносячи на престол приготовані на проскомидійнику чесні дари, здійснює Великий вхід, який символізує урочистий в’їзд Христа в Єрусалим для звершення спасительної жертви і наше прийняття Його як Царя всіх – всього видимого і невидимого, живих і мертвих щоб приєднатись до Його Пасхального таїнства. Тому священик поминає церковну єрархію і всіх вірних, молячись, щоб Господь Бог пом’янув усіх – учинив їх причасниками свого Царства.

47 У Просительній єктенії священик, молячись за принесені чесні дари, просить, щоб «вселився Дух благодаті у нас, і на цих дарах, що перед нами, і на всіх людях». Перед Символом віри диякон закликає: «Возлюбім один одного», наголошуючи, що спільне визнання віри можливе тільки в любові, яку приймаємо від Господа і виявляємо нашому ближньому. На знак цієї любові священнослужителі, поцілувавши чесні дари і престол, обмінюються святим поцілунком зі словами: «Христос посеред нас», що виражає єдність літургійної спільноти у Христі. Цю єдність висловлюємо також у Символі віри, у якому кожний і особисто, і разом з іншими сповідує віру Церкви в «Отця, і Сина, і Святого Духа, Тройцю єдиносущну і нероздільну».

0.2.1.3.2. Анафора

48 Святий Юстин засвідчує віру перших християн у те, що «як Ісус Христос, наш Спаситель, воплотився через Слово Боже й узяв на себе тіло й кров задля нашого спасіння, так через слово молитви, яка від Нього походить, їжа, над якою мовиться це благодарення, стає Тілом і Кров’ю воплоченого Христа, щоб накормити і перетворити наше тіло і кров»[11]. Євхаристійна молитва, чи анафора (із грецької возношення або піднесення), яку священнослужитель виголошує над дарами хліба й вина, висловлює зміст таїнства Євхаристії: благодарення Отцеві за сотворення світу й за дарування Свого Сина для нашого спасіння; спомин усього, що Син Божий зробив для нас; приношення Отцеві нас самих у словесну і безкровну службу; моління про зіслання Святого Духа «на нас і на ці дари, що перед нами», щоб у нас звершилося таїнство спасіння.

0.2.1.3.2.1. Благодарення

49 Молитві благодарення передує діалог між священнослужителем і вірними, у якому згадано основні передумови Євхаристійного таїнства: приймаючи «милість миру» – дар Божого примирення, ми відповідаємо «жертвою хвалення». Ми можемо приносити це «святе возношення» тому, що прийняли «благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога і Отця і причастя Святого Духа».

50 Таїнство Євхаристії бере свою назву від тієї молитви благодарення, у якій ми висловлюємо вдячність за все, що прийняли від Бога, за всі Його «добродійства, вчинені нам, які ми знаємо і яких не знаємо – явні і неявні». Ця вдячність-благодарення випереджує всякі прохання про наші потреби, бо ми усвідомлюємо, що, даруючи нам Сина та Духа, Отець уже дарував нам усе для спасіння. Молячись до «несказанного, незбагненного, невидимого і неосяжного» Бога, сповідуємо, що Бог безмежно перевищує все, що знаємо й можемо сказати про Нього та Його діла. Ми дякуємо Богові за сотворення: «Від небуття до буття нас привів», за спасіння: «Коли ми відпали, знову нас підняв і не перестав творити все, поки нас на небо не привів і майбутнє Царство дарував», за цю службу, «яку з рук наших зволив прийняти», та за пізнання цього дару й можливість відповісти на нього. Приєднуючись до пісні серафимів: «Свят, свят, свят», оспівуємо Пресвяту Тройцю: «Святий єси і пресвятий, Ти, і єдинородний твій Син, і Дух твій Святий і велична слава Твоя».

0.2.1.3.2.2. Спомин

51 Ми споминаємо спасительне діло Пресвятої Тройці: Отець так возлюбив світ, що «Сина Свого Єдинородного дав»; Син, виконуючи волю Отця, «сам Себе видав за життя світу». Він дарує нам дійсне причастя в Ньому самому через причастя Його Тіла і Крові: «Прийняв хліб, дав святим своїм ученикам і апостолам кажучи: Прийміть, їжте… Так само й чашу: Пийте з неї всі». Слова Христові: «це – Тіло моє, це – Кров моя», промовлені на Тайній Вечері, вказують на те, що на кожній Божественній Літургії Христос так само нас кормить Своїм Тілом і Кров’ю. Через причастя у своєму Тілі Христос запрошує Церкву – свою Невісту – стати з Ним одним Тілом, щоб вона ввійшла в ту ж єдність з Отцем, яку має Син: «І славу, що Ти дав мені, Я дав їм, щоб вони були одно так само, як і Ми одно» (Йо. 17, 22).

52 Даруючи нам чашу своєї Крові, запрошуючи нас пити ту чашу, яку Він п’є (пор. Мр. 10, 38-39), Христос уводить нас у Новий Завіт із Богом, у якому нова заповідь написана в серці: «Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного! Як Я був полюбив вас, так любіте і ви один одного!» (Йо. 13, 34). У такій любові – суть життя вічного, суть спасіння, суть нашого обожествлення. Самотужки людина цього не осягне, але це можливо для того, хто перебуває у Христі: «Хто споживає тіло Моє і кров Мою п’є, той у Мені перебуває, а Я – в ньому» (Йо. 6, 56).

53 Через спомин Тайної Вечері Церква згадує і «все, що ради нас сталося: хрест, гріб, триденне воскресіння, на небеса вознесіння, праворуч сидіння, другий і славний прихід». Поєднуючись із Христом, ми стаємо учасниками всіх Його спасенних діл – чи то страждання і смерті, чи воскресіння і прослави; Його Пасха стає нашою, і ми вже беремо участь у Його славі Останнього дня.

0.2.1.3.2.3. Приношення

54 Запрошення Христа до причастя у Його Тілі та Крові Церква приймає, даруючи у відповідь себе саму: «Твоє від твоїх Тобі приносимо, за всіх і за все». Неможливо інакше стати одним Тілом із Тим, хто дарує свою любов, – як лише взаємним даруванням. Ми приносимо Йому себе самих і весь світ, хоч усе це й так належить Йому, тому що Він прийшов навчити нас цієї благодатної й добровільної жертви і зробити нас спроможними приносити її. Це сповнення Його Нової заповіді, у цьому – життя вічне. Це всеціла «словесна» служба, про яку мовить святий апостол Павло: «Тож благаю вас, брати, на милість Божу, віддати тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Богові: богослужбу від вас розумну» (Рм. 12, 1). Хрестовидним возношенням дискоса й чаші Церква виявляє дар себе самої Богові Отцеві через розп’ятого Христа; тим вона звіщає ту есхатологічну повноту часів, коли Христос передасть усе Богові Отцеві (див. 1 Кр. 15, 28).

0.2.1.3.2.4. Прикликання Святого Духа

55 Моління, змістом якого є прикликання Святого Духа «на нас і на дари», називаємо епіклезою. Святий Дух сходить на дари, щоб вони були нам «на тверезість душі, на відпущення гріхів, на спільноту зі Святим Духом, на повноту Царства Небесного». В епіклезі «ми закликаємо милосердного Бога, щоб післав Духа Свого Святого на передлежачі дари: щоб Він сотворив хліб Тілом Христовим, а вино – Кров’ю Христовою, бо все, до чого Дух торкається, освячується й перетворюється»[12].

56 Усі причасники Тіла Христового стають єдиним цілим з Ним і між собою: «Нас усіх, що від одного хліба і чаші причащаємося, з’єднай одного з одним на причастя єдиного Духа Святого»[13]. Тому в єдності з цілою Церквою – з Богородицею та всіма святими – поминаємо всіх усопших у надії на воскресіння до життя вічного, а також усіх живих з їхніми духовними й тілесними потребами; просимо, щоб Господь їх «пом’янув» – животворив своєю любов’ю.

57 Святе возношення завершуємо словами: «Дай нам єдиними устами і єдиним серцем славити й оспівувати пречесне й величне ім’я Твоє, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки вічні». Відновлюючись у Божій любові через взаємодарування, «віддзеркалюємо Господню славу й переображуємось у його образ, від слави у славу, згідно з діянням Господнього Духа» (2 Кр. 3, 18).

0.2.1.3.3. «Отче наш»

58 У молитві Прохальної єктенії перед Отче наш ми, вручаючи все життя наше і надію Господеві, молимося, щоб Він сподобив нас причаститися Святих дарів «на відпущення гріхів, на прощення прогрішень, на спільність зі Святим Духом, на насліддя Царства Небесного, на сміливість перед Ним, не на суд і не в осудження», щоб «зі сміливістю, неосудно сміти призивати небесного Бога Отця».

59 Взивання до Отця в молитві Господній «є знаком того особового й дійсного усиновлення, яке буде нам дароване через дар і благодать Святого Духа, щоб усі людські властивості були покриті й перетворені зшестям благодаті»[14]. У молитві після «Отче наш» священик молиться, щоб Господь як «Лікар душ і тілес» своє пречисте Тіло і Кров «всім нам на добро рівно подав»[15].

60 Церква запрошує вірних до Святого Причастя виголосом «Святеє святим». Це одночасно і запрошення, і пересторога. Вірні приступають до Святих Дарів не тому, що уважають себе достойними, а тому, що належні до святої Церкви; вірні є святими не власною святістю, а тому, що вони є Тіло Христове, Храм Святого Духа. Це й сповідуємо словами: «Єдин свят, єдин Господь, Ісус Христос». Прицьому на кожному з нас лежить відповідальність приступати до Причастя з чистою совістю, щоб це поєднання відбулося «не на суд і не в осудження».

61 Перед Причастям, для означення зішестя Святого Духа на Церкву, диякон вливає в чашу теплу воду зі словами: «Теплота віри, повна Святого Духа». «Як Святий Дух зійшов на Церкву після завершення Христом спасіння, так тепер сходить після приношення жертви й освячення Дарів на тих, хто удостоєний їх причаститися»[16].

0.2.1.3.4. Причастя: трапеза Тіла і Крові

62 Причастя Тіла і Крові Господніх увінчує Євхаристійну трапезу. Причастя «перетворює тих, що гідно причащаються, у те, чим воно є, і через благодать і співучасть уподібнює їх до Того, хто є Благим за природою, наскільки це можливе й досяжне для людей. Тому вони можуть дійсно називатись і бути богами через усиновлення і благодать, адже Бог цілковито їх наповнює і не залишає в них нічого, що було б позбавлене Його присутності»[17]. Завдяки святому Причастю ми досягаємо богоподібності: приймаємо Христа у наше життя, а Христос робить нас учасниками Божої природи.

63 Як Христос причащав апостолів на Тайній Вечері, так і священик причащає вірних, які благоговійно, схрестивши руки на грудях, підходять до амвона. Слова молитви перед святим Причастям: «Вечері твоєї Тайної днесь, Сину Божий, мене причасника прийми» – є найкращим поясненням суті Трапези Господньої і всієї Літургії. Святий Йоан Золотоустий XE "Йоан Золотоустий" пояснює: «Тож вірте, що сьогодні готується та сама Вечеря, у якій Він сам брав участь. Одна від одної нічим не відрізняються. Не можна казати, що цю готувала людина, а ту – Христос; навпаки, і цю, і ту готував і готує Він сам. Коли бачиш, що священик подає тобі Святі Дари, то думай, що це робить не священик, а що сам Христос простягає до тебе руку»[18].

64 Споживаючи святі Дари, ми причащаємося Тіла і Крові Христа: «Хто споживає тіло Моє і кров Мою п’є, той у Мені перебуває, а Я – в ньому» (Йо. 6, 56) та набуваємо окремих рис Божої природи, божественного «способу мислення»: як Бог подарував Себе нам, так і ми, повністю даруючи себе Богові й іншим людям, маємо життя вічне. Через причащання Тіла і Крові наше життя повністю є в Бозі: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гл. 2, 20).

0.2.1.3.5. Благодарення за Причастя і відпуст

65 Після Святого Причастя священик закликає вірних подякувати Господеві за отриманий дар: «Прості, прийнявши животворящих Христових Таїн, достойно подякуймо Господеві». Вірні, як і апостоли в день П’ятдесятниці, несуть цей дар нового життя у світ. «У мирі» Христовому Церква розпочала свою молитву, Його миром-благословенням збагатилася та з Його миром іде в світ: «У мирі вийдім». Про це й просить Отця – Джерела «всякого звершеного дару» – при виході з храму: «Мир світові Твоєму даруй, Церквам Твоїм, ієреям, Тобою береженому народові нашому, правлінню і всім людям Твоїм».

66 Божественна Літургія «нині» закінчилася, однак продовжується в щоденному житті вірних як їхнє служіння у світі, тобто «літургія після Літургії». Дійсність прийдешнього віку, щойно пережита літургійно, поширюється на цілий світ і переображує його. «Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш… помилує і спасе нас» і посилає у світ, щоб через нас, оновлених у Христі, діяти. Своїм остаточним «Амінь» літургійна спільнота виражає очікування повноти звершення Божого Царства.

0.2.2. Чини Божественної Літургії

67 У нашій Церкві є три чини Божественної Літургії: святителів Йоана Золотоустого, Василія Великого та Передшеосвячених Дарів. Звичайно служимо Літургію святого Йоана Золотоустого. Літургію святого Василія Великого служимо десять разів у році, а саме: у всі неділі Великого посту, у Великі четвер і суботу, у навечір’я Різдва й Богоявлення, на свято святого Василія Великого. Під час святої Чотиридесятниці Церква на знак очікування Пасхи Христової і славного зновупришестя не звершує євхаристійного жертвоприношення. Щоб подати вірним Причастя в ці дні, Церква служить Літургію передшеосвячених дарів. Церква не служить жодної з цих літургій в середу і п’ятницю Сиропусного тижня, понеділок і вівторок першого тижня Чотиридесятниці[19] і Велику п’ятницю, тому ці дні називаємо алітургійними[20].

0.2.2.1. Чини Літургії святого Йоана Золотоустого та святого Василія Великого

68 Літургії святого Йоана Золотоустого та святого Василія Великого, названі за іменами цих двох великих святителів Церкви, однакові своїм змістом і порядком, але відмінні анафорами та деякими молитвами.

69 Анафора Літургії святого Йоана Золотоустого – перлина історії спасіння, переданої мовою біблійних образів. Особливістю цієї анафори є благодарна молитва, яка починається прославою «несказанного, незбагненного, невидимого, неосяжного і завжди сущого» Бога, який об’явив Себе Отцем, і Сином, і Святим Духом. Священик благодарить Бога за всі Його добродійства: приведення людей до буття, піднесення їх після падіння, вознесіння до неба й дарування їм Царства Божого.

70 В Анафорі Літургії святого Йоана Золотоустого спільнота вірних прославляє Отця за дарування Єдинородного Сина, «щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3, 16). Син видав Себе за життя світу, даруючи на Тайній Вечері свої Тіло і Кров на відпущення гріхів. Творячи спомин «всього, що ради нас сталося»: страстей, хресної смерті, поховання, воскресіння, вознесіння, сидіння праворуч Отця, другого і славного Пришестя, спільнота приносить себе і дари Богові: «Твоє від Твоїх Тобі приносимо». Відтак священик просить Отця зіслати Святого Духа «на нас і на ці дари, що перед нами», «щоб освятилися ними ми, щоб Бог, який їх освятив, освятив і нас через них»[21]. Святий Дух, сходячи на нас і на дари, освячує всіх причасників і творить їх одним Тілом – Церквою, яка охоплює вірних усіх поколінь, померлих і живих.

71 На початку Анафори Літургії святого Василія Великого Церква стверджує: «Хто спроможний висловити сили Твої, голосними вчинити всі хвали Твої або повісти всі чудеса Твої кожного часу?» А далі споглядає славу Осіб Пресвятої Тройці – Отця, Сина і Святого Духа. Усе творіння – дев’ять ангельських хорів, а з ними й ця літургійна спільнота – служить Господеві та прославляє Його за дари: створення людини, рай, обітницю безсмертя.

72 Коли ж людина, зваблена змієм, скоїла гріх непослуху, то втратила рай і стала смертною. Благий Бог, однак, не відвернувся від людини, а провістив прийдешнє спасіння, дав на поміч закон, посилав пророків, захистив її ангелами-хоронителями. Остаточно Бог промовив через Свого Сина. Той умалив Себе, воплотившись від Діви. Він Своєю плоттю засудив гріх і дарував нове життя. Себе ж віддав замість нас на смерть, а воскресінням простелив шлях у вічне життя кожній людині. Першим з-поміж людей Він воскрес, вознісся і сів праворуч Отця. Нам же залишив на спомин Своїх страстей оце возношення дарів. Бо тоді Він першим узяв хліб і вино, назвав їх Своїм Тілом і Кров’ю, дав їсти і пити учням і заповів робити це й надалі. Нині цей заповіт виконує літургійна спільнота, а Дух Святий освячує дари та являє їх Тілом і Кров’ю Ісуса Христа.

73 Святий Дух об’єднує померлих і живих у єдину Церкву. Церковною молитвою просимо Господа пом’янути доброчинців, подвижників, народ, правління і воїнство, подружжя і сім’ї, людей нужденних, відпалих від Церкви, біснуватих, подорожніх, вдів і сиріт, полонених і недужих, засуджених і утиснених, друзів і ворогів. Анафора Літургії святого Василія Великого завершується радісною певністю, що Господь, даруючи нам усі блага і щедроти, добре поліття, дощі та врожай і вгамовуючи церковний розбрат, гордовитість народів, виникнення єресей, являє нас синами світла і синами дня.

0.2.2.2. Літургія Передшеосвячених Дарів

74 Літургія Передшеосвячених Дарів має подвійний характер – передхрещальний і покаянний. Під час цієї Літургії спільнота молиться за оглашенних, а з другої половини Великого посту і за «тих, що до просвічення», які на Пасху будуть охрещені. Їм присвячена перша частина Літургії – Вечірня зі старозавітними читаннями. Через читання Старого Завіту та моління Літургії Передшеосвячених дарів оглашенні готуються до просвічення у Хрещенні. Символом їхнього готування є благословення свічкою і кадилом зі словами «Світло Христове просвічує всіх». Це знак прийдешньої світлої Пасхи та хрещення оглашенних у смерть і воскресіння Христа.

75 Покаянний характер Літургії Передшеосвячених Дарів виявляється у співі стихири «Нехай направиться молитва моя, як кадило, перед Тобою», що завершується доземними поклонами, а також коліноприклоненням під час входу з передшеосвяченими Дарами. Перенесені Дари освятили на недільній Божественній Літургії і зберігали до Літургії Передшеосвячених Дарів в кивоті на престолі. Покаянно-постовий характер цієї Літургії полягає в очікуванні пасхальної повноти й готуванні вірних до неї. Причащання духовно зміцнює вірних на шляху покаяння і посту.

Blog Archive

Translate

МОЛИТВА