Молодіжна християнська організація "З вірою в майбутнє": ДВІ ЗАПОВІДІ ЛЮБОВІ

Найважнішими заповідями є дві заповіді любові, а саме любові до Бога і ближнього, бо вони охоплюють всі інші заповіді.

Коли одного разу книжники запитали Ісуса Христа, яка заповідь є найважливіша, — Ісус Христос відповів їм: "Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї!" (Це заповідь перша!) А друга (подібна до неї): "Люби свого ближнього, як самого себе!" (Мар. 12, 30-31).
Подібними словами наказував Бог у Старому Завіті любов Бога (Второзак. 6, 5) і любов ближнього (Левіт. 19, 18). Дві заповіді любові містять у собі всі інші заповіді, бо ці дві заповіді впливають на всі сили душі людини (розум, почуття і волю), а також і на її діла. Як галузки дерева виростають із спільного пня, так всі заповіді випливають з подвійної заповіді любові. Інші заповіді лише деталізують те, чого вимагають від людини заповіді любові. Тому говорить Христос: "На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять" (Мат. 22, 40). Всюди: в родинах, краях, державах і громадах не потрібні були б інші заповіді, крім заповіді любові, якби всі і всюди належно їх дотримувалися (Аліолі).

У заповіді любові до Бога містяться чотири перші заповіді Божі, а в заповіді любові до ближнього — всі подальші заповіді Божі, а також заповідь, що наказує діла милосердя.

З десяти Божих заповідей перші чотири стосуються Бога. Як наш найвищий Цар, прагне Бог від нас у першій заповіді величання (поклоніння) і вірності, в другій — почесті, в третій — служіння Йому, а в четвертій — почесті для Його заступників на землі. Наступні шість заповідей Божих стосуються ближнього і забороняють завдавати йому шкоди у житті (п'ята заповідь), у невинності (шоста заповідь), у власності (сьома заповідь), у честі (восьма заповідь), у щасті і родинному майні (дев'ята і десята заповіді). Наказ Ісуса Христа виконувати діла милосердя, доповнює другу частину Божих заповідей, які стосуються ближнього. Цей наказ зобов'язує нас допомагати ближньому в потребі, хоча Божі заповіді виразно цього не вимагають. Про тісний зв'язок між останніми шістьма Божими заповідями говорить Ісус Христос у відповіді, яку дав багатому молодику, у ній починає Христос перелічувати заповіді, котрі стосуються ближнього, від п'ятої заповіді (Мат. 19, 18; Лук. 18, 20). Св. Павло теж уважає шість останніх заповідей Божих окремою, замкненою в собі цілістю (Рим. 13, 9).

Хто дотримується заповідей любові до Бога і до ближнього, той дотримується всіх заповідей і дістає спасіння.

Хто дотримується двох заповідей любові, той дотримується всіх заповідей, бо всі інші заповіді містяться в цій подвійній заповіді. Тому говорить св. Павло: "Любов не чинить зла ближньому, тож любов — виконання Закону" (Рим. 13, 10). Без любові до Бога і до ближнього немає спасіння, бо говорив св. Йоан: "... хто брата не любить, пробуває той у смерті'" (І Йоан 3, 14). Хто живе без любові, той мертвий (св. Франц. Сал.) "Коли хто не любить Господа, нехай буде проклятий!" (І Кор. 16, 22).

Як без обох ніг не можна ходити, так не можна дійти до неба і до Бога без любові до Бога і до ближнього (св. Авг.). Птах може злетіти в небо лише тоді, коли має два крила, а ми — лише тоді, коли маємо любов до Бога і до ближнього. Св. Августин кличе до Бога: "Чим же є чоловік, що Ти хочеш, аби він Тебе любив і грозиш йому великими карами, коли б оцю любов забув?"
Заповідь любові до ближнього рівноцінна заповіді любові до Бога, бо важко дотримуватись одної заповіді без другої. Любов до Бога нерозривно пов'язана з любов'ю до ближнього. Любов до ближнього міститься в любові до Бога, як майбутня рослина в насінні. "Обидві заповіді любові є того роду, що не можна виконати одної без другої" (св. Авг.). Тому св. Письмо говорить часто лише про одну заповідь; то про заповідь любові до Бога, то про заповідь любові до ближнього. Звідси бачимо, що одна заповідь міститься в другій (св. Авг.) "Якщо хто скаже: "Я Бога люблю", та ненавидить брата свого, той неправдомовець" (І Йоан 4, 20). Хто любить Бога, той не може ненавидіти людей, а хто ненавидить людину, не може любити Бога (св. Єр.). Любов, а саме любов до Бога "... довготерпить, мило-сердстує, не заздрить, любов не величається, не підноситься; не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого" (І Кор. ІЗ, 4-5). Любов до ближнього, отже, є найкращим проявом любові до Бога. Хто гнівається на свого ближнього (хоча б лише на одного), хто його ненавидить, заздрить йому або шкодить (у здоров'ї, невинності, майні або честі), хто нерадо дає милостиню, той не має в собі Божої любові. Несправедливості, які хто дозволяє собі чинити, є доказом, що він не має Божої любові (св. Авг.) Заздрість виявляє цілковиту нестачу любові до Бога (св. Єфр.). Хто має любов до ближнього, той дотримується обох заповідей любові, а одночасно і всіх інших заповідей.

Св. евангелист Йоан завжди наставляв християн такими словами: "Діточки, любіть одне одного!" Коли його запитали, чому так часто він повторює ці слова, св. Йоан відповів: "Якщо любите один одного, — виконуєте цілий Закон". На цю необхідність взаємної любові часто звертав увагу також св. Павло (Рим. 13,8; Гал. 5, 14). Вже за саме виконання цих Божих заповідей, які стосуються ближнього, обіцяє Спаситель вічне життя (Мат. 19, 18). В іншому місці Христос говорить, що той здобуде вічне щастя, хто допомагав ближньому в потребі, а, отже, виконував справи милосердя (Мат. 25, 31).

Здатність любити Бога і ближнього отримуємо одночасно з освячуючою ласкою.

Самі по собі ми не в силі любити Бога понад усе. Ми схожі на пальму, пересаджену в нашу землю. Вона намагається родити, але її плоди несмачні й недостиглі; вони достигають лише в тих землях, де сприятливий клімат. Те, ж відбувається і з нашим серцем після гріха первородного. Воно жадало би любити Бога, та не має до того сили; лише оживлене небесною ласкою, може дійти до справжньої любові до Бога (св. Франц. Сал.). "... бажання лежить у мені, але щоб виконати добре, того не знаходжу" (Рим. 7, 18). Лише Св. Дух, якщо затримається в нас через Хрещення або Покаяння, вносить ласку Бога до наших сердець. Тому і каже св. Павло: "... любов Божа вилилася в наші серця Святим Духом, даним нам" (Рим. 5, 5). Разом з любов'ю до Бога наповнює наші серця також любов до ближнього (св. Авг.). Любов до Бога і до ближнього — це одна любов, лише предмет любові різний. Це неначе два потоки, що випливають з одного джерела. Тому Ісус Христос двічі дав Апостолам Св. Духа, а саме, коли дмухнув на них і під час Зелених свят; так само і ми отримуємо із Св. Духом подвійну любов (св. Авг.). Св. Дух посланий з неба на землю, щоб ми любили Бога, щоб ми любили ближнього (св. Гонорій).

ЗАПОВІДЬ ЛЮБОВІ ДО БОГА

У природі кожної людини лежить те, що вона знаходить уподобання в тому, що пізнала, що гарне і добре. Це уподобання в красі та добрі, а також прагнення його осягнути, називаємо "любов'ю". Отже, бачимо, що любов — це справа розуму, почуття і волі. Розрізняємо любов природну, напр., любов між ріднею, і любов чуттєву, коли знаходимо уподобання в якійсь особі (в предметі, в звірятку). Любов до Бога називаємо святою любов'ю.
Ми повинні любити Бога тому, що так наказує нам Ісус Христос, а також тому, що Бог є найкращим і найдосконалішим Єством, бо Він любить нас безмежно і є для нас Добродієм. Христос велить нам любити Бога. "Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї!" (Мар. 12, ЗО). Бог — це найкраще Єство. Якщо вже плотські речі такі гарні, то. якою величною повинна бути краса Бога, котрий ті всі речі сотворив! (Прем. 13, 3). Бо чого ми самі не маємо, того не можемо й іншим дати. Щоб позичити комусь, напр., 100 крон, треба мати, не тільки цю суму, але й більше. З тієї ж причини повинен мати Бог у Собі найвищою мірою всі ті досконалості, котрі знаходимо у створених речах.

"Причиною любові до Бога є сам Бог" (св. Берн.). Своєю безмежною красою і незрозумілою добротою притягує Бог до Себе всі уми і серця (св. Франц. Сал.). Любов Бога до нас проявилася найбільше в тому, що Він послав Свого единородного Сина на землю для нашого спасіння. Сам Ісус Христос говорить: "Бог бо так полюбив світ, що Сина свого единородного дав" (Йоан 3, 16). Бог послав единородного Сина, щоб той знаходився на землі не як земний цар, але як раб; не для того, щоб жив і вмер, як кожна людина, але щоб жив у праці І переслідуваннях і вмер на хресті (Альб. Штольц.). Бог віддав Свого Сина, котрого любив безмежно. Батьки люблять своїх дітей тим більше, чи менше їх мають, а найміцніше люблять свого одинака. Як же ж повинен Бог любити Свого единородного Сина! А, однак, віддав Його за нас (Альб Штольц.). Припустимо, що якийсь пан прогулюється берегом моря із своїм сином і слугою. Раптом слуга падає у воду. Тоді пан посилає свого улюбленого сина, щоб той, ризикуючи власним життям, урятував слугу. Чи не був би це найкращий доказ того, що пан дуже любить свого слугу? І чи не полюбив би того доброго пана слуга? Так само і з нашим спасінням. Тому волає св. Августин: "Щоб спасти слугу, віддав Ти, Господи, Сина!" А св. Йоан нагадує: "Ми любимо, бо Він перший полюбив нас" (І Йоан 4, 19). Бог — наш Добродій. Все, що нам миле, маємо від Бога. Він дає нам життя, здоров'я, щоденну їжу, одяг, житло і т. ін. Ким я є і що маю, все Ти, Отче, дав мені сам. "Всяке добре даяння й усякий досконалий дар згори сходить від Отця світла, в якого нема ані зміни, ані тіні переміни" (Як. 1, 17). "Що маєш, чого б ти не одержав?" (І Кор. 4, 7). Тому, що отримуємо ці блага повсякчас, не вміємо їх належно оцінити. Придивімося до тих, кому не все дано, напр. сліпим, калікам, тяжко хворим і т. п., і пізнаємо, які щасливі ми в порівнянні з ними. Припустімо, що втрачаємо зір і слух, втрачаємо рухливість ніг або рук, а незабаром з'являється якийсь лікар, котрий виліковує нас від усіх цих недуг. Чи ж не полюбили би ми того лікаря до кінця свого життя? А Бог зробив набагато більше для нас. Якою ж великою любов'ю ми повинні віддячувати Йому! Діти, і навіть звірята найбільше люблять тих, хто їх народив і виховав. Гіршим, отже, від звіряти є той, хто не хоче любити свого Творця. Вже саме тому, що Бог нас сотворив, зобов'язані ми любити Його понад усе (св. Вас).

Нашу любов до Бога доводимо тим, що повсякчас пам'ятаємо про Нього, дотримуємося Його заповідей, любимо ближнього, працюємо для Божої слави і радо приймаємо все, що походить від Бога.

Мала дитина любить свою гарну книжку з малюнками, постійно переглядає її, не віддала б її нікому ні за яку ціну, та одночасно любить того, хто подарував їй цю книжку. Так само і людина, котра любить Бога. І ми повинні повсякчас думати про Бога, цінувати його понад усе і любити Його понад усе, бо Він дає нам самого Себе. Помиляються ті, котрі думають, що любов до Бога — це лише справа почуття, це лише свого роду радісне уподобання в Бозі. Ми вже бачили, що в любові до Бога беруть участь також розум і воля. Людина пізнає Бога як найвище добро і тому цінує Його вище від усіх творінь.

Наслідком цього високого поняття про Бога є прагнення дійти до Нього за допомогою богоугодного життя і ухиляння від гріха. Любов до Бога проявляється більше у вчинках, справах, аніж у самому почутті. "Любов до Бога полягає не лише в радощах і ніжних почуттях, бо інакше Спаситель не любив би Свого Отця тоді, коли був сумним аж до смерті" (св. Франц. Сал.).

Хто любить Бога, той часто думає про Нього, з радістю говорить про Нього, і любить, якщо інші говорять про Бога.

Любов — це прагнення злитися з улюбленим предметом, тобто про цей предмет ми повсякчас думаємо. Тому говорить Ісус Христос: "Де твій скарб, там буде і твоє серце" (Мат. 6, 21). Отже, хто любить Бога, той здійснює всі свої справи з добрим наміром, щоб Бога возвеличувати. Така людина подібна до корабля, який постійно міняє курс, але його компас завжди вказує на північ (св. Франц. Сал.); або до будь-яких земних тіл, котрі завжди притягає середина землі. Хто любить Бога, той не забуде у щоденній роботі звернутися до Бога, або хоча б у серці помолитися до Нього. Дуже доречні ось такі коротенькі молитовки: "Ісусе, Боже мій, люблю Тебе понад усе! (50 днів відпусту). Все — на більшу славу Бога! (св. Ігн. Льой.). Солодке Серце Ісуса, зроби так, щоб я любив Тебе щораз більше! (300 днів відпусту). Бог мій і все!" (св. Франц. з Асе). Хто любить Бога, той з радістю говорить про Божі справи; бо що в серці, те й на язиці (Мат. 13, 34). Язик говорить те, чого бажає наше серце: бо вуста викрадають з серця думки і висловлюють їх (св. Єфр.). На жаль, часто буває, що коли говоримо про Бога, зустрічаємося з насмішками та глумом з боку світських людей. "Бесіда про любов здається дикою тому, хто сам не любить" (св. Берн.). Хто любить Бога, любить також, коли інші про Нього говорять. Тому каже Ісус Христос: "Хто від Бога, той слухає слова Божі. Ви ж тому й не слухаєте, бо ви не від Бога" (Йоан 8, 47).

Хто любить Бога, — уникає гріхів і не звикає до тимчасових радощів.

Хто любить Бога, той уникає гріхів, бо вони розлучають його з Богом. Тому говорить Христос: "Коли хтось Мене любить, то й слово Моє берегтиме" (Йоан 14, 23). Хто любить Бога, — боїться образити Його, зате не лякається Божої кари, бо знає, що за любов не буде покараний. "... досконала любов проганяє геть страх" (І Йоан 4, 18). Людина, якщо їй гаряче, знімає одяг; кого гріє вогонь Божої любові, той позбувається тимчасового добра і бажань. Як смерть розлучає душу з тілом, так і любов до Бога розлучає нашу душу з земними справами (св. Григ. В). Любов до Бога і любов до світу — дві різні речі, які ніколи не йдуть у парі.

Хто любить Бога, — любить і ближнього. Хто любить Творця, — любить також і те, що створене Ним (І Йоан 5, 1). Хто любить приятеля, любить також і його дітей, і навіть його портрет, а якраз дитиною і портретом Бога є наш ближній. Отже, хто любить Бога, той буде також любити і свого ближнього.

Хто любить Бога, той залюбки працює для Божої слави.

Якщо ми купили якусь книжку і вона нам подобається, то, звичайно, ми будемо вихвалювати її та намовляти інших, щоб і собі її купили. Так само, хто любить Бога, буде без сумніву бажати, щоб усі люди щораз краще його пізнавали і любили. "Ревність — прояв любові; хто не ревнує, той не любить" (св. Авг.). Людина, котра любить Бога, обуриться, якщо побачить, як хтось Його ображає (Мойсей поламав від обурення таблиці із заповідями, коли побачив, що ізраїльтяни поклоняються золотому теляті (Вихід 32). навпаки, радіє, коли бачить, як поширюється Його шана (Филип. 1, 18). Хто любить Бога, той усіма силами намагається спрямувати заблуканих на правильну дорогу. Згадаймо, як Апостоли та місіонери проповідували Євангеліє в тяжкі і небезпечні часи, або що зробила св. Моніка для навернення заблудшого сина, св. Августина. Ангелів також лише любов до Бога, спонукає до того, що дбати про спасіння людських душ. Любов до Бога вкладає нам в уста слова: "Нехай святиться ім'я Твоє!".

Хто любить Бога, той дякує йому за кожне отримане благо й охоче зносить страждання, які Бог на нього насилає.

Від улюбленої особи ми охоче приймаємо лист, хоча би цей лист приніс нам огидний листоноша. Подібно і той, хто любить Бога, приймає охоче все, що Бог на нього насилає, чи то блага, чи страждання. Людина, обдарована добром, піде по сліду Ноя (Буття 8), оздоровленого прокаженого (Лук. 17, 16), або трьох молодців у палаючій печі (Дан. 3), котрі яе забували про вдячність, а не зробить так, як крук, випущений з корабля Ноя, який не повернувся назад, забувши про свого годувальника (Буття 8, 6). Хто любить Бога, той не забуде про ранішню, вечірню або обідню молитву. Треба бути завжди вдячним, хоча б ішлося навіть про дрібницю. Невдячність завжди є ознакою грубої вдачі. Але ми повинні приймати охоче також і страждання, які посилає нам Бог. Так робив Йов (Йов 1, 21), а св, Павло радіє кожному своєму нещастю (II Кор. 7, 4). З радістю приймали Апостоли і Мученики страждання, муки і саму смерть, а св. Тереса навіть просить: "Господи, терпіти або умерти". "Серце, що любить Ісуса, любить і хрест" (св. Франц Сал.). Чим більшим є наше бажання страждати заради Бога і бути приниженим, тим більша і сама любов; це бажання є найпереконливішою ознакою того небесного вогню (св. Вінк-з ІІ.). Хто любить Бога, — схожий на соняшник, який у світлу, погожу днину повертається до сонця (св. Франц. Сал.).

Ми повинні любити Бога зі всіх наших сил і понад усе на світі.

Отже, любов до Бога повинна бути надзвичайною любов'ю, любов'ю, винятковою, понад усе (св. Тома з Акв.). Тому Ісус Христос каже не: "Будеш любити Бога", але: "Будеш любити Господа, Бога твого, всім серцем твою, усією душею твоєю, всією думкою твоєю й усією силою твоєї!" (Мор. 12, ЗО). Мірою любові до Бога є любов до Бога без міри (св. Берн.).

Любимо Бога всіма силами і тоді, коли все співвідносимо з Ним: наші думки, слова і діла (св. Тома з Акв.).

Ми повинні пам'ятати про Бога, як тільки встали зранку, коли прибираємо, миємо тіло або працюємо. Кожний предмет, кожна дрібниця (спів пташок, аромат квітів, музика і т.п.), повинні звертати нашу думку до Творця. Хто любить Бога, до того промовляє цілий світ мовою німою, але для нього добре зрозумілою (св. Авг.).

Любимо Бога понад усе на світі, коли ми готові відректися від усього, якщо Бог цього від нас вимагає.

Бог є нашою найвищою метою, а створіння є лише засобом до досягнення тієї мети. Тому наш обов'язок — зректися всіх створінь, щоб пізнати Бога. Отже, ми повинні бути готовими віддати наше життя заради Бога, як три молодці у Вавилоні, відцуратися від родини, як Авраам. Батько повинен навіть пожертвувати свою єдину дитину, якщо Бог цього зажадає, як це був готовий зробити Авраам з Ісааком. Бог подібний до схованого скарбу або перлів, які здобудемо лише тоді, коли все за них віддамо (Мат. 13, 44). Тому Бог випробовує кожного віруючого, щоб переконатися, кого він більше любить, чи Його, чи скороминущі речі (Второзак. 13, 3). Та часто Господь Бог задовольняється лише нашою доброю волею (св. Франц. Сал.). Він не відбирає в нас улюбленого предмету, якщо бачить, що ми охоче його віддали б. Так задовольнився Бог готовністю Авраама на горі Морія. Хто в горі занадто сумує, той не любить Бога понад усе. Також хто заради громадської думки занедбує виконання добрих справ, той не любить Бога понад усе; бо для нього дорожча ласка людей, аніж ласка Бога. "На які прикрощі та приниження готові не раз люди заради улюбленого створіння! О, скільки ж ми більше повинні страждати для Бога!" (св. Золот.).

Можемо любити і створіння, але тільки заради Бога.

Отже, можна знаходити уподобання у створених речах, поскільки вони є посередниками, у службі Всевишньому. Ми повинні любити не творіння як такі, а Творця в них. "Крім Бога можна любити й інші істоти, але не інакше, як лише в Бозі і для Бога" (св. Франц. Сал.). Бог називає себе Богом заздрісним (Вихід 20, 5), бо не терпить, щоб ми крім Нього любили щось понад усе. "Він хоче бути в наших серцях або царем, або нічим" (св. Франц. Сал.). Не сподобалося Господу Богу, що Яків найсильніше любив свого наймолодшого сина Йосифа, і забрав його в Якова на якийсь час; подібно зробив і з Веніаміном і робить так навіть сьогодні. Ісус Христос говорить: "Хто любить батька або матір більше, ніж Мене, той недостойний Мене" (Мат. 10, 37); Подібно говорить і св. Августин: "Той мало любить Бога, хто, крім Бога, любить ще когось іншого; хіба що ця любов іде з любові до Бога". А св. Франц Салезій говорить: "Якщо б я знав, що в моїм серці є хоч би слід якогось потягу не від Бога, або не для Бога, то я викорінив би його відразу, бо я бажав би не жити, а належати повністю Богові". Як тіло, поділене на частини, вмирає, так само і душа. Євреям, які поклонялися ідолам, грозить пророк: "Серце в них подвійне: вони тепер будуть покутувати" (Ос. 10, 2). З цих слів видно, що мертвою є душа того, хто не любить Бога всім серцем.

Любов до Бога приносить нам великі вигоди: вона з'єднує нас з Богом вже тут, на землі, з Богом; завдяки їй ми отримуємо від Пана Бога просвітлення розуму, зміцнення волі, прощення гріхів, спокій душі, різноманітні блага, а після смерті — радощі неба.

Як зажерливість є джерелом усього злого, так любов до Бога є джерелом усього доброго. Символом любові до Бога є вогонь, який здіймається вгору, світить, гріє і очищає. Подібним є вплив Божої любові на душу людини. Хто любить Бога, той має в собі Св. Духа і тому міцно з'єднаний з Богом. "Любов чинить так, що Бог присутній в наших серцях, наче на небі" (св. Авг.). Хто любить Бога, той має Його, бо не можна любити Бога, якщо Його не маєш (св. Авг.). Ісус Христос говорить: "Коли хтось Мене любить, то й слово Моє берегтиме, і злюбить його мій отець, і прийдемо ми до нього" (Йоан 14, 23). А св. Йоан твердить: "... Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому!" (І Йоан 4, 16). Божа любов і свята ласка нероздільні між собою; де одна, там і друга. Завдяки любові до Бога здобуваємо відпущення гріхів, як зазначає Ісус Христос, коли говорить про грішну Магдалину: "Прощаються її гріхи, бо багато полюбила" (Лук. 7, 47). "... Любов силу гріхів покриває!" (І Петро 4, 8). Як вогонь нищить іржу заліза, так любов нищить іржу гріха (св. Бонав.). Поле, повне бур'яну і терну, очистимо швидше, якщо підкладемо вогню; так само швидко очищає серце від усіх гріхів одна іскорка Божої любові. Любов Божа не терпить біля себе нічого злого (св. Золот.). Хто любить Бога, для того навіть страждання перетворюються в радість. "Ми знаємо, що тим, які люблять Бога, покликаним за Його постановою, усе співдіє на добро" (Рим. 8, 28). У радість перетворилися страждання Йосифа в Єгипті, засмученого Якова або Товита. "Бог бере на себе усяку печаль тих, котрі кожну свою думку звертають до Нього" (св. Франц. Сал.). Деяких Святих Господь Бог потішав тим, що з'являвся перед ними. "Хто ж мене любить, того мій Отець полюбить, і Я того полюблю, і йому об'явлю Себе" (Йоан 14, 21). Так обіцяв Ісус Христос і дотримує слова. Багатьом Святим являлися вже Ісус Христос або Матір Божа, Ангели або Святі. Авраамові являється Бог у товаристві двох Ангелів, згодом являється йому Ангел у той момент, коли Авраам прийшов з Ісааком, щоб принести його в жертву Богові; Товії являється Архангел Рафаїл; Матері Божій і св. Йосифові часто являлися часто Ангели; св. Стефан, коли його каменували, бачив відкрите небо над собою. Часто бувало також, що вибраних Святих освічував Господь Бог у Божих справах, відразу вислуховував їх прохання або наділяв їх внутрішньою радістю, якої не міг їм дати цілий світ і т. д. Такі утіхи посилає Бог звичайно тим, хто Його любить. "Приятелі довіряють один одному свої секрети, щоб зміцнювалася дружба" (Гуртер). І Господь Бог проголошує Свої тайни тим, котрі прагнуть Його прихильності (мають у серці Божу любов), щоб примножити в них Божу любов (отже, і освячуючу ласку). Тому говорить Ісус Христос: "Називаю вас друзями, бо все я вам об'явив, що чув від Отця мого" (Йоан 15, 15). Завдяки Божій любові досягаємо небесних радощів, як вчить св. Павло: "Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що його люблять!" (І Кор. 2, 9). З Божою любов'ю завжди йде в парі безліч добрих справ, а, звідси, і нагорода за них після смерті. "Як вогонь не може ніколи насититися і заспокоїтися, так і Божа любов, раз заволодівши якоюсь душею, постійно спонукає її до здійснення добрих справ" (Скар.). "Любов ніколи не переминає" (І Кор. 13, 8). На небі любов до Бога народжується сама по собі від самої присутності Бога і можливості Його бачити. Неможливо бачити величне Добро і не полюбити Його (св. Франц. Сал.). У світі духів любов є тим самим, що сила тяжіння у світі фізичному; а серцевиною, до котрої все прагне, є Бог (св. Бонав.). Хто любить Бога, — досягає просвітлення розуму через Св. Духа, котрий знаходиться в ньому. Наша душа схожа на дзеркало, котре відбиває в собі той предмет, до якого ми його повернемо (Діез.). Отже, якщо повернемо нашу душу через любов до Бога, відобразиться в ній Божество, тобто душа ясно зрозуміє Божі речі, стане просвітленою. Любов є книгою цілого богослов'я; такі прості, неграмотні люди, як св. Павло-пустельник, св. Антоній, св.Франц. та ін. черпали з неї скарби св. знання (св. Франц. Сал.). Св. Домінік любив говорити: "З книги любові я навчився більше, ніж із цілого св. Письма" (Корн. Л.). Як розпечене залізо легко дається кувати, так і душа, розпалена любов'ю до Бога, легко піддається впливу Св, Духа. Ніщо так не зміцнює і не додає відваги, як любов. Боязлива курка накидається навіть на людину, якщо ця загрожує її курчатам. Любов до дітей не дає матері відступити перед найтяжчими незгодами. Захоплення полюванням, риболовлею і т. п. призводить до того, що людина навіть уваги не звертає на труднощі, які з цим пов'язані. "Любов усе зносить... все перетерпить" (І Кор. 13, 7). Якщо вже вроджена любов дає нам таку силу, то скільки ж може зробити любов Божа! "Хто любить Бога, той повний сили і здатний звершити багато справ" (Марія Лят.). Хто любить Бога, тому Св. Дух, який у ньому знаходиться, дає справжній спокій душі, бо Св. Дух є "Утішителем" (Йоан 14, 26). Якщо любимо Бога, то відчуваємо в душі Його присутність, і це приносить нам більше задоволення, ніж усі радощі світу. "Лише той, хто має любов, має справжній спокій" (св. Тома з Акв.). Хто любить — радіє; зате тремтить той, хто не любить" (Тома з Кемп.). Цей справжній спокій є результатом того, що воля такої людини підпорядковується волі Бога; а така згода і спокій — дві однакові речі (Мар. Лят.). Хто хоч би раз переконався у вдячності Божої любові, той втратить з часом уподобання у будь-яких радощах цього світу (св. Альф.).

Від глибини нашої любові до Бога залежить вартість наших добрих справ і міра майбутнього щастя.

Наші справи мають тим більшу вартість, чим більшою є Божа любов, з якою їх виконуємо (св. Франц. Сал.). Бог не зважає на величину справи, але на силу любові. Дріб'язкові справи, сповнені почуттям великої любові, мають значно більшу вартість, ніж найважніші, сповнені без особливої любові до Бога в серці. Маленька жертва убогої вдови мала перед Богом більшу вартість, ніж усі дари багатих (Мар. 12, 41). Чому? "Любов — це приправа для добрих справ; чим більше мають у собі тої приправи, тим смачніші для Бога" (св. Бонав.). Всі справи, зроблені без любові до Бога, не мають вартості (св. Франц. Сал.). Знання мов, таланти, дар чудес і пророцтв, великі милостині і умертвіння, — все це не має жодної вартості, якщо не вистачає любові до Бога - (І. Кор. 13, 1-3). Добрі справи без любові до Бога неначе лампи без оливи (Мат. 25, 8). Як місяць без сонця втрачає свій блиск, так умертвіння без Божої любові не має жодної заслуги (св. Берн.). Корабель без вітрил не може плисти; без любові всі наши справи і вчинки є марними (св. Золот.). Наше щастя на небі буде тим повніше, чим вищу міру Божої любові досягнемо у хвилини смерті. "Хто більше любив, той буде більше прославлений" (св. Франц. Сал.). Св. Августин називає любов "вагою людини", це значить, що людина стільки вартує перед Богом, скільки має в серці Божої любові. Вже тут, на землі, дістає більше ласки така людина, котра любить Бога. Такій людині прощається також більше гріхів. Це зазначив Спаситель, говорячи до Магдалини: "Прощаються її гріхи численні, бо багато полюбила. Кому ж мало прощається, той мало любить" (Лус. 7, 47). Чим більше любимо Бога, тим досконаліше досягаємо пізнання Бога; подібно, як вогонь світить тим ясніше, чим більше пече (К.Гуго). Хто глибше любить Бога, той отримує з боку Бога найяскравіші докази Його любові (Мар. Лят.). Якщо маєш у собі любов до Бога, ти — багатший від тих, хто володіє великим скарбом, але Бога не любить (Мар. Лят.); тобі ти багатий у Бога (Лук. 12, 21). Хто ж не має любові до Бога, той — бідний, хоч би був не знати ким (св. Вас). Серед найбільших Святих буде переважна більшість таких, котрі зовсім не прагнули, слави від людей і їх визнання (Кол. 2, 3-4).

Божа любов збільшується в нас через роздум над якостями та добродійствам Бога, через відвертання від тимчасових справ і через часте пробуджування в собі любові до Бога.

Вогонь підтримуємо і збільшуємо, підкидаючи дерево і вугілля; подібно збільшуємо в собі Божу любов, роздумуючи над Божими правдами (св. Лавр. І.). Особливо важливими є роздуми про страсті Христові. "Гора Голгофта — це академія любові" (св. Франц. Сал.). "Навіть на небі смерть Спасителя буде найсильнішим чинником, котрий запалить небесних духів Божою любов'ю" (св. Франц. Сал.). Відмова від тимчасових благ також є причиною збільшення любові. Шматок дерева горить тим краще, чим краще його висушимо; і в наших серцях розпалюється пломінь Божої любові тим сильніше, чим старанніше очищаємо його від грішних нахилів (Скар.). Як камінь падає з гори на землю, якщо на дорозі немає перешкод, так і наша душа возноситься якнайшвидше до Бога, якщо звільнимо її зовсім від кайданів, які приковують її до землі (Родр.). Долаючи свою зажерливість, ми заслуговуємо більшої Божої любові (св. Авг.). Любов до Бога ми повинні збуджувати в собі якнайчасте, бо, як у всьому, так і в Божій любові досягається досконалості лише через вправу. Св. Франц з Ассізі постійно повторював слова: "Бог мій і все моє!" Збудження любові — дуже важлива річ, бо до цього зобов'язує нас заповідь любові до Бога (св. Тома з Акв.). Хто ж її не збуджує, — не дотримується заповіді любові до Бога. "Хто протягом місяця не пробудить у собі жодного разу любові до Бога, той ледве чи не стягне на себе смертного гріха" (св. Альф.). Як Бог є безмежний, так і любов до Нього не повинна мати меж (св. Лев В.). Любов схожа до колеса, яке не має кінця (св. Діон. Ар.). — Зростання любові неможливо відчути зримо; воно полягає в тому, що душа набуває лише більше простоти і легкості у справах, які свідчать про любов (св. Тома з Акв.).

Божу любов втрачаємо через тяжкий гріх.

Божа любов і тяжкий гріх не можуть бути у парі (Папа Григорій XIII засудив протилежну думку Бая). Якщо чорні хмари вкриють небо, — сонце перестане світити і гріти; подібно зникає світло і пломінь Божої любові, якщо людина скоїла тяжкий гріх (св. Тому з Акв.). Тяжкий гріх гасить вогонь Божої любові, як струмінь води гасить звичайний вогонь. Душа того, хто втратив Божу любов, зовсім відвертається від Бога, а звертається до створіння.

Один лише гріх у силі забрати від нас Божу любов. Тому говорить св. Павло: "Бо я певний, що ні смерть, ні життя, ні Анголи, ні князівства, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ані інше якесь створіння не зможе нас відлучити від Божої любові, що в Христі Ісусі, Господі нашім" (Рим. 8, 38-39).

АНТИПОД БОЖОЇ ЛЮБОВІ — ЛЮБОВ СВІТСЬКА

Людина може бути дуже злою і жорстокою, але в її серці завжди знайдеться симпатія до якоїсь особи або речі. Суть природи серця в тому, що воно мусить любити (Мар. Лят.). Кожна людина повинна любити; якщо хтось не любить Бога понад усе, повинен любити понад усе якесь створіння.

Любов до світу має у своєму серці той, хто, замість Бога, любить понад усе гроші, розкіш, людські блага або взагалі що-небудь на землі.

Любов до творінь не є сама по собі гріхом, а стає гріхом лише тоді, якщо хтось любить творіння більше, ніж Творця. Таку людину, яка полюбила творіння понад усе, називаємо людиною світською. Всі світські люди є ідолопоклонниками (Єф. 5, 5). Любов, яка належить Богу, звертають до творіння: одні до багатства, як Юда; інші до їди і напоїв, як той євангельський багач і всі, божком котрих є черево (Филип. З, 19); ще інші — до почестей, як Авесалом, або до розкошів, як Соломон, в ще інших улюбленою справою є корчма або гра в карти і т. д. І всі схожі на євреїв, які під горою Синай танцювали довкола золотого теляти. Девізом таких людей є: "Будемо їсти та пити, бо завтра помремо!" (Іс. 22, 13). Таких людей засуджує св. Павло, говорячи: "Мудрість цього світу, глупота в Бога" (І. Кор. З, 19). Світські люди гірші від звичайних зрадників; вони зраджують не земного царя, але Царя царів, найвищого Бога.

Любов світська веде за собою втрату освячуючої ласки і вічного спасіння.
Світська людина не має в серці святої ласки. Дух Божий не живе в розпусній людині (Буття б, 3). Як голуб не сідає на болото або на стерво, так не ходить св. Дух до розпусних і злісних душ (св. Амвр.). Голуб любить чистоту, слідкує за чистотою свого пір'я і любить чисті джерела; так само чинить Св. Дух (св. Франц. Сал.). Найчистіший не може знаходитись в оскверненому тілі грішника (св. Макар.). Якщо твоє серце наповнене оцтом, як же може Бог наповнити його медом? Треба його спочатку спорожнити і старанно вичистити (св. Авг.). Разом із утратою освячуючої ласки людина втрачає і спасіння; бо хто не має освячуючої ласки (весільного одягу), той буде кинутий у непроглядну пітьму (Мат. 22, 113). Ісус Христос виразно грозить світським людям вічним осудом, бо говорить: "Хто життя своє любить, той погубить Його..." (Йоан 12, 25); або "Горе вам, що ситі нині, бо будете голодувати. Горе вам, що смієтеся нині, бо будете ридати й сумувати" (Лук. 6, 25). Як корабель, пришвартований до пристані, не може відплисти від неї, так не може людина, котра любить світ, потрапити до пристані спасіння. Чого бажаєш: любити світ і загинути, чи любити Ісуса Христа і жити вічно? (св. Авг.). Не живи тим часовим життям, щоб не втратити життя вічного (св. Авг.). Хто тут бавиться з дияволом, той не може радіти з Ісусом Христом на другому світі (св. Петро Хриз.). Нерозумний той, хто нехтує вічним життям заради проминаючого (св. Бонав.). Любов до світу осліплює душу і відштовхує її щоразу більше від Бога.

Любов до світу осліплює людський дух. Коли тимчасові речі відгородять душу від Бога, тоді душа затьмариться, як затьмарюється місяць, коли земля стане між ним і сонцем (К. Гуго). Як Товита осліпив послід ластівки, так осліплюють душу тимчасові клопоти (св. Золот.). Світські люди зовсім не розуміють правд Євангелія і вважають їх дурницями (І. Кор. 2,14). Як промені сонця не просвічують мутної води, так не пронизують святі промені Св. Духа душі світської людини. "Хто не любить, той не спізнав Бога..." (І. Йоан 4, 8). Світська любов щоразу більше відвертає душу людини від Бога. Земля, наче клей для пташки: птах, котрий сяде на клей, не може злетіти вгору (св. Ніль). Клопоти цього світу заглушують у людині слово Боже, як терен заглушує проростаюче насіння (Мат. 13, 22). Світські люди — це ті євангельські гості, котрих запросили на вечерю, а вони не з явилися — один через жінку, другий через господарство, третій через куплених волів (Лук. 14, 15).

Через світську любов тратимо внутрішній спокій і дуже боїмося смерті.

Світська людина ніколи не має внутрішнього спокою. Влучно сказав поет: "У страху вагається людина між щастям земним і спокоєм душі". Одне поруч з другим не може існувати. Не можуть задовольнити серця земні розкоші, як не можна наповнити сита водою (Люд. Гран.). Саме брак внутрішнього спокою примушує таких людей шукати нових розкошів; вони схожі на людину, котра страждає безсонням і перевертається на всі боки, бо думає, що через зміну положення знайде бажаний сон (св. Григ. В.). Лише в Ісусі Христі можна знайти справжнє задоволення, як це Він обіцяв, коли сказав до Апостолів: "Мир залишаю вам, мій мир даю вам; не так, як світ дає, даю вам його" (Йоан 14, 27). Св. Августин говорить: "Не заспокоїться серце моє, доки не спочине в Тобі, о Господи!" Світська людина боїться смерті, тому що через смерть повинна відректися від свого земного ідола, бо смерть є для неї кінцем бажаного щастя. Вона вже тепер відчуває, яка доля чекає її після смерті. Тому світські люди вмирають в розпуці та великому неспокої. Ув'язнені злочинці живуть у постійному страху, а цей страх посилюється, коли їм відмовлять у помилуванні. Подібне відбувається з грішником: він живе в постійному страху, який сягає вершини в момент, коли душа мусить розлучитися з тілом і стати перед Божим суддею (св. Золот.). Риби, впіймані вудкою, відчувають найбільший біль, коли їх витягають; так само і люди, віддані світській любові, зазнають найбільших мук у годину смерті (Люд. Гран.). Якщо вже радощі, які тобі жертвує диявол, змішані з такою великою гіркотою, то якими ж повинні бути муки, які приготовані для тебе за це на другому світі! (Донін),

Світська любов породжує ненависть до Бога і Його слуг.

Людина, віддана світській любові, не може мати одночасно Божої любові. Перстень, котрий прикрашає один палець, не може одночасно прикрашати і другого пальця; подібно не може людське серце, заплутане путами любові до тимчасових речей, одночасно любити Бога (Люд. Гран.). Св. Йоан говорить: "Коли хтось любить світ, у того немає любові Отця" (І Йоан 2, 15). Одним і тим самим оком неможливо одночасно дивитися в небо і на землю (Йоан Клім.), Світська людина доходить, навіть, до того, що наповнюється ненавистю до Бога і до Божих справ. Тому говорить Спаситель: "Ніхто не може двом панам служити: бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або триматиметься одного, а того знехтує. Не можете Богові служити — і мамоні". (Мат. 6, 24). Отже, що можна думати про таку людину, котра лихословить священикам і зневажає релігійні справи? Світські люди є ворогами Бога. "Хто, отже, хоче бути приятелем світові, той стає ворогом Божим" (Як. 4, 4). "Отже, якщо не хочеш бути ворогом Бога, будь ворогом цього світу" (св. Авг.)

Любов до світу щезає разом зі смертю.

Якусь річ можна любити протягом якогось часу, однак невдовзі ця любов щезає, тому що ти будеш або розлучений з улюбленим предметом, або в тебе відберуть цей предмет. Тому не можна любити те, що можна втратити; треба любити лише те, що лишається назавжди (св. Авг.). Отже, не треба прив'язувати своє серце до тимчасових речей. Вірний слуга Божий прив'язується до тимчасових речей не більше, ніж до свого одягу, який можна одягати або скидати; лише злий християнин так міцно прив'язується до земних благ, як звір зростається зі своєю шкірою (св. Франц. Сал.). Справжній християнин повинен бути схожим на орла, котрий високо літає і спускається на землю лише тоді, коли потребуєш поживи (св. Ігн. Льой.). Він повинен бути схожим на дерево, котре лише корінням тримається землі, а гіллям і верхівкою пнеться вгору до неба. Турбуйся про тимчасові речі лише постільки, поскільки конче їх потребує; а загалом дбай лише про речі вічні. "Безсмертна душа людини повинна бажати лише безсмертних речей" (св. Берн.). "... шукайте того, що вгорі..." (Кол. З, 1). Бери собі того в приятелі, котрий не залишить тебе, коли всі покинуть (Тома з Кемп.).

ЗАПОВІДЬ ЛЮБОВІ ДО БЛИЖНЬОГО

Нашим ближнім є кожна людина будь-якого віросповідання, народості, віку, статі, становища (св. Авг.).

Єврейські вчені в часи Ісуса Христа вважали своїми ближніми лише тих, котрі були тої самої народності і визнавали ту саму віру. Щоб показати помилковість такого твердження, Ісус Христос розповідає притчу про милосердного самарянина. У ній Він говорить, що нашим ближнім є кожна людина, навіть чужа, і навіть наш ворог (Лук. 10). "Нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі" (Гал. З, 28). На жаль, багато є нерозумних, котрі своїми ближніми вважають лише людей своєї народності і своєї релігії.

Ми повинні любити ближнього, бо так наказує Ісус Христос; а також тому, що ближній є так само, як ми, дитиною і образом Бога; нарешті, тому, що всі ми походимо від одних і тих самих перших людей і всім нам обіцяне спасіння.

Ісус Христос виразно наказує: "Люби свого ближнього, як самого себе!" (Мар. 12, 31). "Кожен, хто любить того, хто породив, той любить і того, хто народився від Нього" (І Йоан. 5, 1). А якраз нашим спільним Отцем є Бог, бо Він нас всіх сотворив (Мал. 2, 10), ми всі його діти. Тому ми повинні взаємно любити один одного. "Люди, котрі походять від одного батька, звуться кревними, братами. А раз ми всі отримали життя від одного і того самого Бога, отже, ми є взаємно братами і повинні любити один одного" (Ляктанцій). Хто любить отця, той буде шанувати також і його портрет. А якраз портретом і відбитком Бога є наш ближній, бо він створений за образом і подобою Бога (Буття 1, 27). Як місяць бере своє світло від сонця, так з любові до Бога народжується любов до ближнього (Меч.).

Ми всі є дітьми тих самих перших людей, отже, утворюємо одну велику родину. Тому ми повинні любити один одного, як люблять один одного брати і сестри. Наприкінці свого життя ми всі покликані до спасіння; всі повинні колись жити навіки разом, споглядати Бога і славити Його. Св. Йоан говорить: "...Глянув Я, і от — натовп численний, перелічити який ніхто не міг, — від усякого народу і племен, і людностей, і язиків, стояли перед престолом і перед Агнцем, одягнені в білу одежу, а в їхніх руках було пальмове віття" (Одкр. 7, 9). Вже тут, на землі, об'єднуються і допомагають один одному люди, зв'язані спільним покликанням, напр., лікарі, вчителі і т.д. Так само повинні об'єднуватися спільними вузами любові до ближнього і ми, люди, які покликані до вічного щастя. Недарма вчить нас Ісус Христос в "Отче наш", що один повинен молитися за всіх, а всі — за одного. Обміркуймо прохання Господньої молитви.

Любов до ближнього проявляється не лише в тому, що ми не завдаємо шкоди ближньому, але також і в тому, що бажаємо йому добра і робимо йому добро.

Любов до ближнього не грунтується лише на самому почутті, на бажанні добра ближньому; з цього не мав би він ніякої користі. Св. Яків говорить: "Коли брат або сестра будуть нагі й позбавлені засобів щоденного прожитку, і хто-небудь з вас до них скаже: "Йдіть собі з миром, грійтеся та годуйтесь", і не дасть їм потрібного для тіла, то що це допоможе?" (Як. 2, 15-16). Отже, любов до ближнього є насамперед справою волі, вона проявляється в тому, щоб робити людям добро. "Не любімо словом, ані язиком, лише — ділом і правдою" (І Йоан 3, 18).

Ми не повинні завдавати шкоди ближньому ні в житті, ні у власності, ні в невинності, ні в честі чи родинному житті.

Про це все сказав Бог в останніх шести заповідях Божих. Отже, хто свідомо порушує одну з тих заповідей, той не має в серці любові до ближнього. Став себе часто на місце твого ближнього, і тоді будеш зовсім інакше з ним поводитися.

Доброзичливість для ближнього виявляємо тоді, коли радіємо його успіхам і сумуємо з приводу його невдач.

Св. Павло наказує нам: "Радуйтеся з тими, що радуються, плачте з тими, що плачуть" (Рим. 12, 15). До співчуття людина схиляється більше, ніж до взаємної радості, тому говориться: "Співчуття — це людська річ, а взаємна радість — це річ ангельська". Гарні приклади задоволення зі щастя ближнього подає нам св. Письмо. Поміркуймо над великою радістю Єлизавети з того приводу, що Марія стала Матір'ю Божою — її слова, повні радості, повторюємо донині в "Богородице Діво" (Лук. 1, 42). Тішилися й сусіди Захарія, коли побачили його чудесне виздоровлення в день народження Йоана Хрестителя (Лук. 1, 58).

Проявами доброзичливості є: побажання в день іменин, на Новий Рік; при інших радісних нагодах; прояви співчуття — у випадку нещастя ближнього, вітання при зустрічі та інші приклади товариської ввічливості. "Ввічливість є сестрою любові" (св. Франц. Сал.). Христос був також ввічливим, тому що часто вітав Апостолів словами: "Мир вам!" Св. Павло бажає, щоб "випереджали один одного пошаною" (Рим. 12, 10). Відкинеш ввічливість, — забереш сонце зі світу і зробиш неможливим спільне життя людей (св. Григ. В.). Отже, ніколи не личить тішитися з нещастя ближнього і сумувати з приводу його успіхів. Радість із приводу нещастя із печаль з приводу щастя ближнього — це диявольська справа і найперший доказ того, що немає в нашім серці любові до ближнього.

Ми повинні робити добро ближньому насамперед тоді, коли він цього потребує., яку несемо тим, хто її потребує, називаємо справою милосердя. Наш майбутній Суддя вимагає від нас милосердних справ і від них робить залежним наше спасіння (Мат. 25, 35). У будівлі один камінь підтримує другий, бо інакше будівля обвалилася б; так само і в духовній будівлі, в Церкві, необхідно один одного підтримувати і допомагати (св. Григ. В.). Любов — наче ланцюг, котрий сковує нас з нашим ближнім і примушує сердечно до нього ставитися (св. Іван Дам.). Чим досконалішою є любов до ближнього, тим щедріше обдаровує і тим менше шукає кожний особистої користі (Діон. Карт.). Нехристияни дотримувалися принципу: не годиться допомагати нужденному, бо тим продовжується його жебрацтво. Що за нелюдськість!

Любов до ближнього починається з нас самих; тому ніхто не зобов'язаний любити ближнього більше, ніж самого себе.

Що любов до ближнього починається від нас самих, знаходимо у словах заповіді: "Полюби ж ближнього твого, як самого себе". Отже, ніхто не зобов'язаний обмежувати себе в найнеобхіднішому, щоб допомогти іншому. Мудрі діви не дали дурним оливи, бо слушно боялися, що їм самим не вистачить (Мат. 25, 9). Однак, хто і в такому випадку спішить іншому на допомогу, той проявляє героїчну любов до ближнього. Так вчинила, напр., удовиця з Сарепти, віддаючи пророку Іллі останнє, що мала (І Цар. 17). Та "Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йоан 15, 13). Так зробив Спаситель. Так роблять також сотні місіонерів, котрі заради спасіння людських душ постійно ризикують своїм життям.

Св. Карл Боромей, архієпископ Мілану, доглядав сам під час епідемій у 1576 р. сотні заражених і жертвував усе своє майно, щоб їм допомогти. Так само робили й інші Святі. Також часто проявляють героїчну любов до ближнього ті, котрі доглядають хворих, солдати, пожежники і т. п.

Усе добро або зло, яке робимо нашим ближнім, робимо самому Христові; бо Христос говорить: "...усе, що ви зробили одному з моїх братів — ви мені зробили" (Мат. 25, 40).

До Савла сказав Христос по дорозі до Дамаску: "Чому ти Мене переслідуєш?" А Савло переслідував християн (Дії Ап. 9).

Св. Мартин одного разу подарував напівголому жебракові коло брами міста половину свого плаща. Вночі з'явився йому у сні Ісус Христос в оточенні Ангелів, одягнений у ту половину плаща Мартина і сказав: "В цей плащ одягнув Мене нині Мартин". Отже, бачимо, що коли робимо щось ближнім, те ж саме робимо самому Ісусу Христу. Бог наче заслоняє собою наших ближніх; отже, не можемо скривдити ближнього, не скривдивши спочатку Бога. Звідси зрозуміло, чому Святі так ревно допомагали нужденним.

Любов до ближнього — це гасло справжнього християнина.

"З того усі спізнають, що ви Мої учні, коли любов взаємну будете мати" (Йоан 13, 35). Ісус Христос полюбив нас перш, аніж ми стали гідними Його любові; отже, коли і ми любимо тих, від кого не отримали жодного блага і робимо їм добро, то любимо тоді так, як Ісус Христос; тоді ми Його справжні учні і тоді легко нас відрізнити від інших людей, котрі звичайно люблять лише своїх друзів і добродіїв (св. Золот.). Ісус Христос називає заповідь любові до ближнього "новою заповіддю" (Йоан 13, 34).

Не любить ближнього той, хто не зичить йому добра, а лише постійно йому заздрить.

Заздрісна та людина, яка сумує з приводу щастя ближнього або радіє з його нещастя.

Вона не може спокійно дивитися на щастя інших і намагається їм шкодити і словом, і вчинком. Але не є гріхом заздрості сум або радість, які є наслідком любові до Бога або до ближнього. Отож, не грішить той, хто сумує, що ворог християнської Церкви набирає сили, або якийсь грішник користується великим впливом, а це стає причиною подальших його гріхів, і т. п.

Диявол заздрив нашим прародичам, Каїн — своєму братові Авелю, сини Якова — братові Йосифові, Савл — Давидові.

Найвищим ступенем заздрості є заздрість з приводу ласки Божої і зростання в чесноті. Така заздрість є гріхом проти Св. Духа (так фарисеї і архієреї заздрили Христові, коли були свідками Його чудес; через те і вирішили Його вбити (Йоан 11, 47). Так заздрять вибраним дияволи.

Заздрість робить людину подібну до диявола. Заздрісний наслідує диявола, бо саме через заздрість диявола на світ прийшла смерть (Прем. 2, 24). Заздрісний перестає бути подібним до Бога, він стає нічим. Заздрість опирається на злість.

Заздрісний нічим не може оправдати свою заздрість. Заздрість не має жодної причини, вона може тривати вічно. Заздрісного неможливо перевиховати, якось вплинути на нього.

Заздрість завдає людині великої шкоди, позбавляючи її внутрішнього задоволення, здоров'я, спокою; вона є причиною багатьох гріхів і, врешті, вічного осудження.

Заздрість, як черв'як, точить серце, в якому поселяється, мучить душу, нищить спокій, наповнює людину незадоволенням, проганяє будь-яку радість. "Заздрість і гнів позбавляють віку" (Сир. ЗО, 24). Заздрісний є сам для себе катом (св. Григ. Наз.).

Заздрість є причиною багатьох гріхів. Саме вона була причиною того, що пролилася братня кров, вона спонукала синів Якова продати брата, вона спричинила смерть Ісуса Христа. Заздрісний не увійде до Небесного царства (Гал. 5, 20-21).

Найлегший спосіб викорінити в собі заздрість — робити добро своїм ближнім.

Вогонь любові спалить у серці будь-яку заздрість. Чини добро насамперед тому, до кого чуєш заздрість. Хоча б молися, щоб його щастя множилося. Таким чином виженеш чорта зі свого серця. "Таким чином здобудеш для себе дві корони — одну за подолання заздрості, іншу — за милосердну справу" (св. Золот.).

Не любить ближнього той, хто шкодить йому на житті, на невинності, на маєтку, на честі або на родинному щасті.

Не любить ближнього той, хто не робить милосердних справ.

Давати милостиню є обов'язком того, хто має для того можливість. Любов до друзів.

Друзями називаємо тих людей, які мають між собою багато спільного, бажають один одному добра, допомагають один одному, живуть між собою щиро.

Взаємини між друзями набагато тісніші, ніж між іншими людьми. Справжні друзі — то одне серце і одна душа у двох тілах. Непорозуміння між друзями не шкодять приязні, вони навіть зміцнюють її. Адже ж і коваль кропить вогонь водою, щоб він краще горів, а правителі краще бережуть те місто, яке відвоювали у ворога, аніж те, якого ніколи не втрачали (св. Франц. Сал.).

Друзі допомагають один одному. Яскравий приклад вірної дружби ми бачимо в особах Дамона і Пітияса. Одного з них заїздив на смерть деспот Діонісій з Сиракузи. Засуджений зміг випросити собі перед смертю дозвіл впорядкувати свої родинні справи; однак його приятель змушений був лишитися в руках деспота, як гарант, і згодитися з тим, що загине тою самою смертю у випадку, якщо би засуджений не повернувся вчасно. Наближалась визначена година, а Дамон не з'являвся. Пітияс не звертав уваги на глузування деспота і не втрачав надії у вчасному поверненні друга. Так і сталося. Деспот був здивований міцністю дружби і подарував засудженому життя. — Давид, син селянина з Вифлеему, і Йонатан, царський син, познайомилися під час війни: обидва благородні і чесні, вони потоваришували. Йонатан не міг нічого їсти, коли дізнався, що на життя Давида чатують, а коли довелося їм розлучатися, гірко плакав. Він застерігав Давида перед небезпекою і обдарував його одягом і зброєю. Друзі щирі та відверті між собою. Взаємна відвертість — це основа їхньої поведінки. "Якщо перед тобою відчинять двері в кімнату, то ти побачиш все, що в ній знаходиться. Так друзі відкривають один одному свою душу, котра подібна до замкненої кімнати. Друзі довіряють одне одному свої таємниці". Скільки ж секретів відкрив Апостолам Ісус Христос!" (Галюра). Будучи відвертими, справжні друзі вказують один одному і на помилки. Ісус Христос також вказав Апостолам на їхні помилки, зокрема, коли вчив їх брати приклад із дітей (Мат. 18, 3). Св. Григорій В. говорить: "Лише тих уважаю своїми друзями, котрі настільки благородні і відважні, що відверто вказують мені на мої помилки".

Справжніми друзями можуть бути лише ті, хто живе згідно з основами релігії.
Дружба схожа на будинок, тому що грунтується на певних засадах (підвалинах). Лише тоді міцно стоїть будинок приязні, коли його підвалиною є боязнь Божа і любов до Бога. Коли ж тими засадами є порок і самолюбстю, тоді цей будинок збудований на піску (Галюра). Хто є ворогом Бога, не може бути справжнім другом свого близького Дружба людей, котрі керуються грішними засадами, є фальшивою дружбою.

Фальшиві друзі залишають один одного в нещасті. їх дружба триває доти, доки вони потрібні один одному (Сир. 6, 7-10). Коли Юда після зради впадає в розпач і відносить архієреям гроші, вони відправляють його, ніби чужого, і кажуть: "Що нам до того?" (Мат. 27, 4). Фальшиві приятелі схожі до ластівок. Вони живуть біля нас і радіють з нами, поки тепло; однак, відчувши що наближається холодна зима, залишають нас і відлітають у теплі краї (Пліній). Фальшиві друзі, чинять так, як люди, котрі знайдуть фруктове дерево, пооббивають фрукти і йдуть далі; або як бджоли, котрі відлітають, як тільки висмокчуть мед із квітки (Сенєрі). Ще римляни говорили: "Доки будеш багатим, доти будеш мати багато друзів, але як тільки збіднієш, залишишся сам, як палець". Біда відразу покаже, хто є справжнім другом.

Ми можемо мати друзів і любити їх більше, ніж інших людей; тому що й Ісус Христос також мав друзів і любив їх сильніше, ніж інших.

Ісус Христос любив усіх людей, однак найбільше — своїх учнів. Він називав їх друзями, дітьми і ставився до них сердечно. Серед учнів найбільше Ісус Христос любив Йоана (Йоан 13, 23; 20, 2; 21, 7), Петра і Якова, котрі були біля Нього в найважливіші моменти життя, як, напр., на горі Тавор і на горі Оливній. До Лазаря та його сестер проявляв Христос також особливу любов (Йоан 11, 5). З досвіду знаємо, що Бог більшою ласкою і любов'ю обдаровує тих, котрі Його найбільше люблять і намагаються бути подібними до Нього. Отже, не помиляємося і ми, якщо більше довіряємо тим і більше любимо тих, котрі є доброзичливішими до нас. Почуття дружби вселив нам у наші серця сам Творець.

Велике щастя для кожного мати справжніх друзів; такі друзі роблять щасливим наше життя і відвертають від нас небезпеку. Людина щаслива, якщо знайшла справжнього друга. Вірний і добрий друг цінується на вагу золота. Він робить щасливим наше життя, бо завжди разом з нами: і в щасті, і в біді. Коли він з нами в щасливі дні, тоді це щастя стає подвійним; коли ж він разом з нами в біді і горі, то нещастя переносимо легше. "Немає кращих ліків на наші рани, як мати когось, хто втішає нас у важку хвилину" (св. Авг.). Якщо один прут зв'яжемо з іншими, то не так легко зможемо його зламати; так само і нас не дожене так легко нещастя, якщо маємо поруч вірних друзів. Справжній друг — наче другий Ангел Хоронитель. Згадаймо Йонатана, друга Давида. Мури та зброя не є такою надійною охороною, як вірна дружба; вона одна є справжньою безпекою (св. Золот.). Вірного друга неможливо з кимось порівняти, його вірність неможливо переоцінити. Коли Олександра Великого запитали, де він переховує свої скарби, він вказав на своїх вірних друзів і відповів: "Ось мої скарби". — Справжня дружба перемагає і смерть, бо "любов ніколи не переминає" (І. Кор. 13, 8). Справжні друзі знайдуть один одного колись на небі, де з'єднає їх ще більша любов. Згадаймо слова Христа, сказані Апостолам (Йоан 17, 24).

Не слід, однак, швидко здружуватися і чинити зло заради друга.

"Бажавши мати приятеля, спершу його випробуй" (Сир. 6,7). Дружба, яка швидко виникає, приводить, переважно, до прикрого розчарування. Ще Давид скаржиться в псалмі: "Навіть друг мій, що я на нього покладався, що живився моїм хлібом, і той наставив п'яту на мене" (Пс. 41, 10). Св. Письмо застерігає нас: "Від ворогів своїх відступись, а й друзів твоїх бережись!" (Сир. 6, 13). Суди про друга свого не по його словах, а по справах! Пам'ятай також про те, що обов'язки щодо друга не повинні суперечити обов'язкам щодо Бога. А якщо потрапиш у таку ситуацію, коли дружба вимагатиме від тебе скоєння гріха, скажи так, як один грек, котрий не хотів фальшиво присягнути в інтересах свого друга: "Я твій друг лише доти, доки не втрачаю дружби з Богом". І слушно, бо приязнь Бога цінніша, ніж усі земні приятелювання.

ЛЮБОВ ДО ВОРОГІВ

Ворогом називаємо таку людину, котра нас ненавидить і намагається нам шкодити. Лише той по-справжньому любить ближнього, хто любить також і своїх ворогів. Великий вогонь не гасне від вітру, а, навпаки, розгоряється. Так само справжня любов до ближнього не зникає, якщо один одного образить, а, навпаки, міцніє. "Це найкращий прояв справжньої любові до ближнього, якщо любимо навіть того, котрий нас образив" (св. Ангеля Фал.) Не заслуговуємо високої нагороди, якщо любимо лише тих, котрі нас люблять (Мат. 5, 46). Якщо любимо наших друзів, любимо їх для себе; зате ворогів любимо для Бога (К. Гуго).Ми повинні любити наших ворогів, бо так наказує Ісус Христос, говорячи: "Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас" (Мат. 5, 44).

Ісус Христос сам дав нам прекрасний приклад любові до ворогів; Він на хресті молиться за своїх ворогів, а на горі Оливній лікує солдата, якому Петро відрізав вухо. Сам Бог Отець на небі дає нам приклад любові до ближнього, бо наказує світити сонцю на добрих і злих та посилає дощ на праведних і неправедних. Отже, хто любить своїх ворогів, той стає схожим на Бога, і є справжньою дитиною небесного Отця (Мат. 5, 45).

Ми повинні любити наших ворогів також тому, що й вони створені за образом Божим, і часто вони навіть є зброєю Бога.

Ворог створений за образом Божим. Портрет володаря треба завжди шанувати, незалежно від того, краще чи гірше він зроблений, чи на золоті викарбуваний, чи на олові. Так само заслуговує нашої пошани і любові портрет Божий, тобто кожна людина, незважаючи на те, праведна вона, чи грішна (Мег.). Адже ми любимо не гріх, а особу нашого ворога. "Людина є витвором Бога, а блуд — справою людини. Люби те, що зробив Бог, а не те, що зробила людина!" (св. Авг.). Треба також пам'ятати, що наші вороги часто є зброєю Бога. "Лихі люди — це зброя в руках Бога" (св. Авг.), хоча вони і не знають про це. Як лікар використовує п'явки, щоб допомогти людині видужати (св. Григ. Вел.), так і Бог використовує наших ворогів, щоб очистити нас від недоліків. Безбожні є тим для добрих, чим є напильник і молот для заліза (св. Авг.), чим є плуг для ріллі (св. Золот.). Вороги корисні для нас і в тому розумінні, що звертають нашу увагу на наші помилки і дають нам можливість удосконалюватися в доброчесності. Вороги подібні до бджіл; вони боляче жалять, але зате дають мед (Урб. IV). Якщо тебе ранить злий язик, радій тому, що оси не торкаються поганих фруктів (Бірґер). Прислів'я говорить: "Більше ворогів — більше честі". Не забудьмо, врешті, і те, що хто любить Бога, тому жодний ворог не в силі по-справжньому завдати шкоди, бо "тим, які люблять Бога, — покликаним за його постановою, усе співдіє на добро" (Рим. 8, 28). Прикладом цього є життя єгипетського Йосифа. Пам'ятаймо це, і не здригнемося перед найтяжчими випробовуваннями.

Любов до ворогів проявляється в тому, що ми не чинимо їм помсти їм, а відплачуємо добром за зло, а передусім молимося за них і радо їм прощаємо.

Ми не повинні мстити ворогам, тобто платити злом за зло. Гарний приклад тому дає нам Давид, котрий два рази мав можливість убити свого переслідувача, царя Савла, та, однак, не зробив йому нічого злого (І. Цар. 24, 26). Фарисеї неодноразово ганьбили і чорнили Христа (Мат. 11, 19; Йоан 8, 48)), Христос, однак, "не злословив" (І. Петро 2, 23). Мешканці одного самарянського міста не прийняли одного разу Ісуса Христа, тому що Він був євреєм; обурені цим Апостоли хотіли це місто спалити небесним вогнем. Та Христос картає їх за це (Лук. 9, 55). Один батько обіцяв подарувати діамант тому синові, котрий учинить найблагородніше; і дістав його той син, котрий побачив сплячого над прірвою ворога, але не скинув його вниз (Ліхтвер.). Один єпископ сказав: "Коли ти чиниш помсту, тоді ти лише людина, і, навпаки, коли ти прощаєш, стаєш нарівні з Богом". Св. Письмо виразно говорить про те, що помста належить не нам, а лише Богові (Рим. 12, 19). Ми повинні терпіти, а не чинити помсти, і цьому навчає нас Ісус Христос: "Тому, хто б'є тебе в одну щоку, підстав і другу" (Лук. 6, 29). "Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром" (Рим. 12, 21). Чини помсту своїм ворогам, але так, як це робили Святі, а саме: плати за зло добром; це справжня небесна помста (св. Альф.). Йосиф у Єгипті відплачує своїм братам за зло добром. Св. Стефан молиться за своїх катів. "Гірка доля його переслідувачів викликала у св. Стефана більший біль, ніж усе зло, яке він від них витерпів. Тому молився за них" (св. Фульг.). Св. Яків, Апостол і єпископ єрусалимський, молився за своїх убивць коли євреї скинули його з даху храму. Це вершина благородства — робити добро своїм ворогам. Ми також повинні радо прощати нашим ворогам. Ісус Христос вимагає від нас, щоб ми не сім разів, а сімдесят разів по сім прощали нашому братові (Мат. 18, 22). Хто чинить добро своїм ворогам, той схожий на лілію серед терну, який її безнастанно коле, а вона не перестає прикрашати його (св. Верн.).

Хто не чинить помсти ворогові, а, навпаки, робить йому добро, той соромить його і роззброює, а в Бога заслуговує винагороди; хто ж мстить ворогу або ненавидить його, той грішить.

Давид два рази мав можливість убити свого ворога Савла, однак не зробив йому нічого злого. Цим благородним вчинком він обеззброїв його і так зворушив, що Савло ревно розплакався (І Цар. 24, 26). Блаженного Климентія Гофбавера проклинала одного разу на вулиці у Відні якась жінка. Він підійшов до неї і підняв хустину, що випала у неї з кишені, а коли подавав їй цю хустину, сказав їй кілька добрих слів. Засоромлена, жінка відійшла. "Як хробак перегризе найтвердіше дерево, хоча має дуже м'яке тіло, так поступливість обеззброює найзавзятішого ворога і найбільшого простака" (Беда). Роблячи добро своєму ворогові, ти згортаєш розпалене вугілля йому на голову (Рим. 12, 20). Це значить, що ворог не зможе встояти перед твоєю любов'ю, як перед жаром вогню. Хто не чинить помсти ворогові, той може надіятися на винагороду Бога.

"Не є то легка справа — молитися за ворогів; для цього необхідна боротьба з самим собою, Зате великою буде і винагорода у майбутньому житті" (св. Авг.). — Хто чинить помсту ворогові, — той грішить. Така людина подібна до бджоли: вона мстить І жалить, та через це повинна загинути. Хто творить помсту, поступає дуже нерозумно. Він схожий на пса, котрий гризе кинутий у нього камінь; така людина не задумується над тим, що її ворог є лише зброєю в Руках Бога (Корн, а Л.).

Хто прощає своїм ворогам, тому і Бог прощає його гріхи; хто ж не прощає ворогам, тому і Бог не прощає.

Прощати ворогові — це справа милосердя, це найбільша милостиня (св. Авг.). Якщо прощаєш іншим, заслуговуєш прощення для себе самого (св. Золот.).

Хто любить свого ворога, той одержує милосердя Бога. Якщо ж не прощаєш своєму ворогові, — викликаєш на себе Боже прокляття, скільки разів відмовляєш "Отче наш" (св. Анаст.). Ісус Христос говорить: "Коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших" (Мат. 6, 15). Те саме знаходимо в притчі про немилосердного слугу (Мат. 18, 23).

Blog Archive

Translate

ДВІ ЗАПОВІДІ ЛЮБОВІ

0 коментарі:

Дописати коментар

Популярні публікації

About Me