Blog Archive

Translate

понеділок, 12 серпня 2013 р.

Сповідатись: так чи ні?

18:31 | Опубліковано Unknown | | Редагувати допис
Мені завжди цікаво спостерігати за людьми. За тим, як вони моляться, як б’ють поклони, як слухають проповіді і взагалі як поводяться у церкві чи на вулиці. Наприклад, з того, як людина заходить до церкви, можна дізнатися, як часто вона відвідує Богослужіння; з того, як молиться, можна дізнатися, наскільки людина розуміє, що промовляють її уста
. А за кількістю осіб, які приступають до сповіді, можна дізнатися, що це за свято або яка пора церковного року.


Ви подумаєте: що за дурниці! Але я б не робив такі поспішні висновки. Бо пригадайте самі: коли триває Великий піст, то до сповіді доводиться стояти дуже довго, а як тільки піст закінчився, черги вже не такі великі, або їх взагалі немає. Правда, дивно! Куди ця побожність зникає після сорока днів! А потім ми хочемо, щоб у нас був добрий чоловік чи жінка, слухняні діти, престижна робота і економічно зріле суспільство. Як дбаємо, так і маємо!

Отож, сьогодні мова піде про сповідь. Здається, просте слово – сповідь. Але коли починаєш говорити людям про це, вони дуже часто знизують плечима і відвертають свій погляд, втікають або одразу ж починають критикувати тебе за те, що ти нібито намагаєшся вчити їх жити чи хочеш дізнатися їхні найсокровенніші таємниці! Чому така реакція на це слово? Знову ж таки, давайте разом з’ясуємо це питання.

Чому ми не йдемо до сповіді? Правду кажучи, такої різноманітності відповідей і таких фантазерських здібностей у тих відповідях я ще не чув. За деякі відповіді варто давати премію за винахідність.

Перша причина: "Я не йду до сповіді, бо навіщо сповідатися, коли ти все одно грішиш?”. Запитаю тоді таких людей, а навіщо їсти, коли все одно потім хочеш їсти, навіщо спати, коли потім знову хочеш спати, навіщо жити, коли все одно помреш?

Є ще й така думка: "Я, коли висповідаюся, навпаки, ще гіршим стаю, ніж до сповіді”. Тут уявімо собі, що ви носити дуже брудний одяг, на якому дуже багато різних плям, і тут ненароком поставили ще одну пляму. Думаю, що це не буде для вас трагедією. А от тепер на вас біленька сорочка, і на цю сорочку хтось ненароком пролив томатний сік. Для вас це шок, а потім ви ще забруднилися якимось мазутом в автобусі, а на додаток вас обхляпало авто. Так само і з гріхами на нашій душі. Коли душа заплямована гріхами, ми не зважаємо на черговий гріх. А от коли душа чиста, від кожної плями нам здається, що душа стає ще гіршою.

Наступна думка: "Я не ходжу до сповіді, бо одного разу пішла, і отець мене висварив і образив, або мені довелося ще заплатити за цю сповідь!”. Тут я не виправдовуватиму таких священиків, і мені прикро, що таке деколи буває, що треба платити за сповідь. Однак, кожен із нас ходив до стоматолога. Дуже неприємна процедура, принаймні в мене завжди психологічний стрес перед такими процедурами. І от ви пішли до стоматолога, а він вам непрофесійно і дуже боляче полікував зуби, та ще й взяв за це немалі гроші! Ви будете незадоволені і нарікатимете, але ж це не означає, що коли вас знову болітимуть зуби, ви не підете до зубного лікаря, бо самі розумієте, що терпіти зубний біль просто неможливо. Тому ви підете до стоматолога, але вже до професійного, до того, якому ви довіряєте. Так само і зі сповіддю, вашою душею і сповідником.

Наступне, що дуже популярне, це: "Не сповідаюся через страх!". Однак це дуже рідко визнають, але ця причина в нашому хіт-параді посідає почесне місце серед причин і проблем. Тут хочу потішити таких людей, що дуже добре вас розумію. Бо в самого також є такий страх. Ми часто думаємо: "Як можу прийти і висповідатися і розповісти священику свої гріхи? То якось соромно і страшно! Та чи взагалі Бог мені зможе їх пробачити? Ні, я краще не піду до сповіді, а якщо навіть і йду, то приховую гріхи, зі сорому або зі страху!”, і ще багато різноманітних думок роїться у нашій голові перед вирішенням питання: чи йти нам до сповіді, чи ні. Для того, щоб хоч частково відповісти на це питання, потрібно добре проаналізувати і зрозуміти, що таке сповідь?

Сповідь - це вміння просити пробачення і критично оцінювати свої дії. По-перше, треба з’ясувати, перед ким ми сповідаємось, тобто у кого просимо вибачення. У священика чи Бога? Хтось скаже: ну, звичайно, у священика. Тоді постає питання, а за що ми просимо в нього прощення? За те, що сварилися зі своєю дружиною? Чи щось украли в сусіда? Чи говорили нецензурні слова? Ні. Ми сповідаємось і просимо вибачення у Бога. Бо ми Його образили своїми гріхами, ми Його засмутили і зробили боляче. Ми знехтували Його довір’ям і відкритістю, відкинули Його батьківську любов!

А священик є простим посередником, якому Богом дана влада відпускати наші прогрішення. Можливо, для кращого розуміння наведу приклад, який часто мені помагає не впасти в подібні думки. Коли ви говорите по мобільному телефону, ви ж не говорите з мобільним телефоном, а з людиною через телефон! Так само сповідаємось Богові через священика.

Тепер перейдемо до сорому і страху. Можливо те, що я зараз скажу, буде надто критичним, але які ж ми боягузи, коли доводиться піти до сповіді і визнати свої похибки! Ми ж маємо сміливість красти, займатися проституцією, робити аборти, впиватися алкоголем, а потім бити жінку, чи знущатися над дітьми, обмовляти всіх і все, ходити до ворожок і нецензурно висловлюватися, насміхатися з батьків і піднімати на них руку, робити підлість і проклинати, ненавидіти свого брата і зраджувати своєму чоловікові або жінці, лицемірити і обманювати стареньких і немічних, насміхатися над каліками і з заздрості псувати життя іншим. Ми ж тоді такі сміливці і герої! Нам тоді навіть і не соромно! Нам ж тоді байдуже, що скажуть інші, бо ми великі герої, бо випили більше, ніж змогли засвоїти. Бо інші теж так роблять, а ми не хочемо бути гіршими! Тоді ж виходить, що ми маємо сміливість цим всім ображати Бога і насміхатися над Його батьківською любов’ю. Ми ж тоді не соромимось Його аніскілечки! А куди ж наша сміливість поділася, коли треба прийти і попросити пробачення у Нього? А куди ж наші сміливість і геройство зникають, коли треба визнати перед самим собою, що ти образив Бога і своїх ближніх? Де ж тоді наше геройство? Тут, перефразовуючи народну мудрість, скажу: "Вмієш грішити – вмій і пробачення попросити за те, що грішиш!".

Бо християнин – це смілива і сильна людина. Її сміливість – це здатність клякнути в сповідальниці перед Богом і попросити пробачення. Зрозуміти, що своїми аморальними вчинками вона образила свого Батька – Бога, що вона своїм гріхом прирікає себе на вічні пошуки любові і потрібності. Сповідь – це не просто формальність і, тим більше, вона не страхує від того, що ми не підемо до пекла (як часто йдемо до сповіді, щоб не попасти до пекла). Сповідь – це, передусім, ще одна зустріч між моїм "я" і Богом, це ще одне повернення блудного сина до свого Батька, це ще один із сотні тисяч шансів прожити це життя у Бозі, з Богом, і для Бога, це ще одне: "Я люблю тебе”, промовлене нашим серцем Богові і навпаки. Нарешті, сповідь – це народження істинної Людини, яка вміє вибачати і просити вибачення, що так потрібно нам, нашим родинам і нашому егоїстичному світові!

Отож, щиро сподіваюся, що після прочитаного ви принаймні раз на місяць приступатимете до сповіді і Євхаристії, про що вас з великою покірністю прошу заради радості вас і ваших дітей! Просто пам’ятайте, що все, що ви робите, ви робите передусім для себе! Нехай благословить вас Бог!

0 коментарі:

Дописати коментар

Підписатися на: Дописати коментарі (Atom)

Популярні публікації

Blogger Template created with Artisteer.