Напевно кожен з нас принаймні раз у житті стикався з труднощами сповіді. Для когось ця таємниця відпущення гріхів стає справжнім випробуванням, для когось — нездійсненним завданням навіть раз на рік. І це страшно й прикро.

Людина своїми власними зусиллями віддаляє себе від Бога, щодня роблячи крок назад замість того, щоби зробити крок уперед. А найпершим і одним із найважливіших кроків є саме сповідь, щира сповідь перед священиком, який призначений бути «свідком» нашого інтимного діалогу з Богом.

Ну то що ж нас так лякає? Що нам перешкоджає стати вільними від гріхів?

Найчастіше можна почути такі відповіді:

«Я не люблю ходити до цього (конкретного) священика»,

«Я боюся почути неприємні слова від священика за мої гріхи»,

«Так я ж маю обіцяти більше не грішити, а потім же все одно за місяць повинен буду прийти з таким само гріхом до сповіді» тощо.

І ще більше думок не озвучуються взагалі. Може, ти тут упізнаєш свої: «Ай, потерплю ще пару тижнів, нічого не станеться», «Я не встиг приготуватися, піду пізніше», «Піду, але ось цього не скажу, воно таке дрібне, і може, це взагалі не гріх», «Це було вже давно, тоді я про це забув, а тепер уже стільки часу минуло, чого його згадувати!»

А в цей час Господь Ісус безрезультатно стукає у наші двері та наші серця. Ми ж зачинили їх перед Богом і вважаємо, що так буде спокійніше. Але ж ні! Мир не приходить, різні думки атакують наше серце, сумління не дає спокійно спати. Що ми тоді робимо? Дехто поборює опір і йде до храму, щоб упасти навколішки перед конфесіоналом і очиститися. Але, на жаль, чимало людей ідуть в іншому напрямку, а саме — у напрямку заглушення голосу совісті.

Для цього  ми вигадуємо різні засоби. Спершу перестаємо ходити до храму, щоби голос священика з амвону не нагадував про тягар на серці. Потім прямуємо до світу приємностей і забав, щоб нашому сумлінню забракло голосу докричатися до нас. Однак воно й під час сну або тихого відпочинку пробивається своїм тихим, але настійливим шепотом: «Піди посповідайся…» Але ми тримаємося до останнього і впадаємо у дедалі більші гріхи, потроху занурюючись у справжнє болото, з якого вибратися вже не так легко. Час від часу роззираєшся навсібіч, оглядаєш людей обік себе, які розділяють з тобою твою «важку ношу» заглушування голосу совісті, голосу самого Бога всередині тебе. Ти дивишся на них і на якусь мить розумієш, що нічого спільного у вас немає, окрім безпробудних веселощів з алкоголем, танцями і т.д. Але ці думки ти хутенько проганяєш і починаєш себе нахвалювати: що тепер ти став більше схожий на більшу частину людей, молоді, що тепер тебе не цураються, а запрошують на різні «заходи» тощо. Цього на деякий час вистачає, але ненадовго.

Людина, ти і я, є створінням Божим, створінням, яке має у своїй основі Божу частку. Найголовніші наші думки, мрії, питання випливають із природи, яку дав нам Господь Бог. Але часто видається, ніби на землі справжнім Богом є людина, ми самі, що ми можемо робити зі своїм життям, що нам сподобається, зі своїм тілом — чого самі забажаємо. І таким чином ми забуваємо про душу, про її безконечне існування у Божому світлі. Життєвий шлях самого лише тіла — це невеликий відрізок часу порівняно з безконечним життям нашої душі. А ми так легко це розмінюємо на хвилини задоволення своїх пожадань. Але Бог наш безконечно добрий, і Він до останнього чекає на нас і кличе до себе. І наше завдання — вхопитися з усіх сил за цей шанс, даний Богом, опам’ятатися і вийти з гріховного забуття. Для того ми обдаровані розумом, щоби мати змогу аналізувати свої вчинки та робити висновки.

Пригадай, як ти почувався до того важкого гріха, з якого не захотів посповідатися. Пригадай, як легко було на душі та в серці. Пригадай, як хотілося бути у храмі й довго-довго розмовляти з Христом у Пресвятих Дарах. Пригадай, що тоді у тебе були добрі стосунки і порозуміння з найближчими. У тебе були ті, хто цікавився тобою як особистістю, а не тільки як приятелем для спільної випивки абощо. Пригадай те, що було тоді, й порівняй із тим, що маєш, сидячи у багні. Де ти був щасливий? Де ти почуваєшся справжнім Божим дитям? Де ти відчуваєш у собі Бога?

…Нарешті ти вирішив піти до сповіді. Й тут виринають ті ж самі заперечення: той самий священик, ті самі упередження, те саме небажання давати обіцянку виправитися… Все це говорить наша «людська», не найкраща частина. У таких думках ми забуваємо про справжню мету священика, який є посередником Бога. Пам’ятай, що священик (а через нього Бог) не має на меті образити чи принизити тебе, чи засудити. Бог через нього хоче показати тобі свою любов у таємниці відпущення гріхів. Ти не йдеш до сповіді, бо не віриш, що гріхи будуть насправді відпущені, знищені, так ніби їх і не було? Ну то ти ж маєш справу з Богом, а не аби з ким. І тому, власне, сповідь є таїнством і таємницею: Бог спроможний зробити те, чого ти не розумієш. Перевір.

Щоби приступити до щирої сповіді, ти маєш пам’ятати про молитву за свого сповідника, який також є тільки людиною, із власним світоглядом, життєвим досвідом. Він має справжню потребу в молитві про добре розуміння тебе під час сповіді. Але, підходячи до конфесіоналу, ти маєш забути про людину, яка там сидить, і пам’ятати тільки про Бога, який хоче почути твій голос, твою згоду визнати гріхи (які Він знає, але потребує, щоб ти їх визнав, аби вони були відпущені). Стань навколішки, перехрестися, привітайся: «Слава Ісусу Христу». Заплющ очі, аби ніщо не відволікало твоєї уваги. Можеш уявити себе малою дитиною, яка прийшла до люблячого Батька зізнатися у своїй шкоді та помилках. Перекажи свої гріхи щиро, без затаювання, без неправильної сором’язливості (перед людиною складно це вимовити, а як буде перед Богом, ангелами і всією Церквою потім? Краще, нехай це залишиться на землі, у таємниці конфесіоналу, і зникне разом із зникненням часу в кінці віків). Обіцяй виправитися і не думай наперед, що не зможеш. Кожне «Так», сказане Богові, полегшує наступне «Так».

Тепер перетворися на слух і будь уважний до того, якого повчання тобі вділить Отець вустами священика. Прийми його слова відкритим серцем, і тієї миті, коли почуєш «я відпускаю тобі твої гріхи в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» — твоя душа скине тягар, який ти так довго ніс. Твої очі виливатимуть сльози щастя, твої вуста співатимуть пісню прославлення з новою міццю, твоє серце сильно битиметься у мить прийняття Святого Причастя, бо ти очистився.
Немає на світі більшої радості, аніж щира сповідь і прийняття Тіла і Крові Господа Христа!