Молодіжна християнська організація "З вірою в майбутнє": ЩО ТАКЕ ПОКАЯННЯ І НЕОБХІДНІСТЬ ЙОГО

"Те, що Бог посилає на нас, як кару, одночасно є для нас добром. Як покарання за гріх посилає нам біль, але через нього можемо знову ж таки звільнитися від гріха" (св. Золот.).

Цей внутрішній біль, причиною якого є скоєний гріх, а також рішуче бажання відвернутися від будь-кого і звернутися до Бога, називаємо покаянням.

Усе наше життя повинно бути повсякчасним покаянням. Христос говорить: "Як не покаєтесь, усі загинете" (Лук. 13, 5). А в іншому місці: "Горе вам, що смієтеся нині, бо будете ридати й сумувати" (Лук. 6, 25). Спаситель також часто погрожує вічним осудом усім тим, котрі прагнуть лише до розкошів цього життя (Йоан 12, 25).

Ніхто не повинен наважитися піти з цього світу без покаяння, хоча б і не чув за собою жодного гріха (св. Авг.). Спасіння для себе ми повинні заслужити (св. Єр.) Навіть великі Святі, як, напр., св. Алойзій, тяжко покутували за дрібні провини, оплакували їх, постили, спали під відкритим небом і т. п.

Христос підніс покаяння до гідності Тайни тоді, коли після Свого воскресіння надав Апостолам владу відпускати гріхи.

Христос сказав тоді до Апостолів: "Кому відпустите гріхи — відпустяться їм, кому ж затримаєте — затримаються" (Йоан 20, 23). Цими словами Ісус Христос, з одного боку, дозволив Апостолам відпускати гріхи, а, з другого боку, зобов'язав вірних визнавати свої гріхи перед священиком, якщо хочуть здобути відпущення гріхів. Встановлення Тайни Покаяння було першим дарунком, який воскреслий Спаситель зробив людству, а Пресвята Євхаристія була останнім подарунком Ісуса Христа перед смертю. Отже, дні встановлення обох св. Тайн — Євхаристії та Покаяння — наче два сяйва оточують день славної смерті Ісуса Христа.

При яких же умовах можна досягти відпущення гріхів? Це Ісус Христос дав зрозуміти ще раніше, а саме: під час оздоровлення недужого (Мат. 9, 2), бо гріх — це неначе духовний параліч; під час оздоровлення прокаженого (Мат. 8, 2), бо гріх — це проказа душі; під час помилування Магдалини, котра, ридаючи, впала до ніг Ісуса Христа і почула з Його уст слова: "Прощаються тобі гріхи" (Лук. 7, 48). Грішники й сьогодні наслідують Магдалину, бо падають з покірністю і жалем до ніг священика, Христового намісника, і здобувають відпущення гріхів.

Під час Таїнства Покаяння християнин сповідається у своїх гріхах уповноваженому до того священикові, котрий, будучи намісником Бога, відпускає йому ті гріхи через розгрішення.

Усе дійство відбувається таким чином. Грішник стає на коліна біля сповідальниці і приймає благословення від священика (при тому хреститься); після того, якщо знає, може перед сповіддю промовити такі слова: "Я, грішний чоловік, сповідаюся Господу Богу всемогутньому, єдиному у святій Трійці, Пречистій Діві Марії, святому Ангелу — хоронителю; усім Святим, і тобі, отче духовний, у всіх своїх гріхах, якими я прогнівив (ла) мого Господа Бога від святого хрещення, відколи я почала (в) розуміти, а передусім від останньої сповіді — вчинками, словом, думками та усіма своїми почуттями". Промовивши ці слова, говорить наступне: "Останній раз я сповідався (лася), напр., тиждень тому, місяць..., покуту відправив (ла) — якщо покути не відправлено, то сказати, чому); про усі гріхи сказав (ла) І жодного гріха не забув (ла)". Якщо про якийсь гріх забув (ла) сказати, то треба сказати тепер. Якщо ж якийсь гріх навмисне приховав (ла), то треба його визнати і при цьому сказати, під час скількох сповідей цей гріх навмисне приховував (ла), тому що святотатські сповіді треба повторити. Після цього сповідається в гріхах, які скоїв після останньої сповіді. Після сповіді цілує єпітрахиль; пізніше йде на своє місце, відмовляє покуту або готується до св. Причастя. Розгрішення священик уділяє словами: "Вивільняю тебе від усіх гріхів твоїх, во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь".

Розгрішення — це судовий акт (Трид. Соб. 1, 9). Розгрішення — немов поглинаючий вогонь блискавиці, котрий знищує наші гріхи. Священик завжди наприкінці сповіді уділяє благословення, навіть тим, кому не дав розгрішення (щоб не звертати уваги присутніх на людину, яка з якихось причин не заслужила розгрішення).

Сповідальниця — це дві дерев'яні стінки, в яких є отвори з решіткою, через котрі людина, яка сповідається, спілкується із священиком. У деяких церквах можна побачити дуже гарні сповідальниці, прикрашені різьбою та образами, котрі повинні спонукати до жалю і каяття, як напр., образ блудного сина, Магдалини, плачучого Петра (а також образи розп'ятого Христа, доброго Пастиря і т. п.). На сповідальницях у давні часи можна було побачити троянду з п'ятьма пелюстками. Ця квітка, незважаючи на колючки, має приємний запах і є прообразом сповіді, бо сповідь є прикрою і упокорюючою, але вводить нас у стан ласки і робить приємними Богові. Троянда уособлює також тайну сповіді, яку повинен берегти сповідник. Ще у римлян існував звичай пришпилювати під час бенкету троянду, яка повинна була нагадувати гостям про те, щоб не зловживали довірливими розмовами, котрі точилися довкола стола. П'ять пелюстків нагадують п'ять частин Тайни Покаяння, а також п'ять ран Христових, яким завдячуємо ласку відпущення гріхів.

Тайна Покаяння є конче потрібна для спасіння кожної людини, котра після Хрещення скоїла тяжкий гріх (Трид. Соб. 6, 29), бо без цієї Тайни неможливо відновити втрачену освячуючу ласку.

Людині, яка згрішила після Хрещення, ця Тайна так само необхідна, як неохрещеному Хрещення (Трид. Соб. 14, 2). Св. Отці називають Тайну Покаяння "другим Хрещенням", або "дошкою для порятунку під час корабельної аварії". Завдяки Хрещенню ми наче потрапляємо на корабель, на котрому припливемо до пристані спасіння; якщо тяжко згрішимо, то корабель розбивається. У цьому випадку можемо врятуватися лише тоді, коли триматимемося за дошку із розбитого корабля, а цією дошкою і є якраз Тайна Покаяння (св. Єр.). Надто гордовитий грішник лише віддаляється від Бога, — лише завдяки покірності можемо повернутися до Бога (св. Григ. В.).

Той, хто тяжко згрішив, повинен якнайшвидше приступити до Тайни Покаяння.

Чим довше відкладаємо навернення, тим важче нам приступити до сповіді Коли хтось отруївся, повинен відразу позбутися отрути, бо інакше загине. Так І зі смертним гріхом. Саме тому Церква ніколи не призначає чітко визначеного часу для відпущення гріхів, — отже, грішник може в будь-який момент звернутися до Бога (Рим. Кат.). Чим довше зволікаємо Із наверненням, тим тяжчого покарання заслуговуємо від Бога. Не надійся на терплячість Бога, бо чим довше зволікаєш зі сповіддю, тим суворіше буде Бог судити тебе (св. Авг.). Тим, котрі відкладають сповідь на останній момент, Бог звичайно відбирає можливість з'єднатися з Ним (Йов 22,16). Це справедливе покарання для грішників, щоб усі, хто не хотів чинити добро, коли міг, не могли вже чинити добро, коли захочуть (св. Авг.). Христос сказав: "Шукатимете мене — і не знайдете" (Йоан 7, 34). Тоді промине вже час ласки. Сумно, коли хтось хоче щось купити, а торг уже закінчився (св. Григ. Наз.). Христос пробачив розбійникові по правиці хреста, щоб ти через свої гріхи не впав у розпач; але пробачив лише одному, щоб ти не зволікав і не відкладав каяття аж до моменту смерті (св. Авг.). Навернення в момент смерті — це більше чудо, ніж приклад для наслідування (св. Берн.). З тими, хто відкладає каяття, діється так, як з тою смоківницею, яку Ісус Христос знайшов без плодів і відразу прокляв (Мат. 21, 19).

Той, хто відкладає своє навернення, ризикує померти без каяття. Не покладайся на завтрашній день, бо не знаєш, чи будеш живим хоча б одну годину (св. Авг.). Господь Бог, справді, обіцяв помилування тим, хто розкаявся, але не обіцяв їм, що доживуть до завтрашнього дня (св. Авг.). Зрештою, в момент, коли вже годі більше грішити, каяття не має сенсу. Тоді не ти відрікся гріха, але гріх відрікся тебе (св. Амвр.). Крім того, грішник на смертному одрі переважно втрачає твердість розуму, він боїться, розгублюється, як подорожній, котрий із приходом ночі помічає, що збився із правильного шляху. Врешті довголітня зла звичка відбирає силу духу, необхідну для правдивого каяття, подібно, як спляча людина наказує собі встати, але продовжує лежати (св. Авг.). Каяття хворого, без сумніву, також є хворим, каяття вмираючого, ймовірно, також умирає (Св. Авг.).

Ми не повинні соромитися визнавати свої гріхи, бо священик не має права виявити тайни сповіді і приймає кожного грішника з батьківською любов'ю. Хто тепер соромиться сповідатись перед священиком, колись буде осоромлений перед цілим світом і стане нещасним назавжди.

Священик не має права нічого виявити зі сповіді, навіть під загрозою смерті. Саме з цієї причини мученицьки помер св. Іван Непомук, котрий не хотів зрадити тайни сповіді. Священик приймає кожного з батьківською любов'ю, незважаючи на кількість і ступінь гріхів. Немає більшої радості для доброго священика, коли він бачить, що хтось щиро і відверто визнає найтяжчі гріхи, бо сповідник — як рибалка, котрий тішиться, коли велика риба потрапила у сіть (св. Вінк. Фер.). Саме тому Господь Бог не раз спонукає стати душпастирями людей, котрі колись були великими грішниками, бо вони швидше зрозуміють інших. Легше прощає тяжкі гріхи той, хто свідомий ще тяжчих гріхів (св. Берн.). Чому боїшся визнавати свої гріхи тому, хто також є грішником, можливо, навіть більшим, аніж ти? (св. Авг.). Христос не передав священицької влади жодному Ангелові, ані Архангелові, а лише людині (св. Золот.), Хто тепер соромиться сповідатись перед священиком, буде колись осоромлений перед цілим світом і стане нещасним назавжди. Саме такої людини стосується Божа погроза: "Закину на обличчя тобі подолки твого плаття, твою голизну покажу народам і царствам — твій сором" (Наум З, 5). Краще добровільно визнати свої помилки перед слугою Божим» котрий співчуває грішникові, ніж цілу вічність бути приневоленим до того (св. Авг.). Хто соромиться тепер сповідатись, буде осоромлений у день суду не перед одним і не перед двома, але перед цілим світом (св. Золот.)- Коли людини приховує, Бог відкриває; коли людина відкриває, Бог приховує (св. Авг.). Отже, краще визнати, ніж вічно горіти. Диявол намагається перед сповіддю примусити людину боятися і соромитися. У момент скоєння гріха відбирає в нас боязнь, а коли ми повинні визнати гріх, повертає її і ще й накликає занепокоєння (св. Золот.). Чим пояснити те, що мужні герої, котрі в боротьбі нехтували смертю, перед сповідальницею ставали боягузами?

Перші християни не знали того фальшивого сорому і часто визнавали свої гріхи прилюдно, перед усіма вірними. Св. Августин написав книжку під заголовком "Визнання", в котрій перед цілим світом відкрив свої гріхи. Хто зможе зробити щось подібне? Розумний хворий охоче вживає гіркі ліки, котрі допоможуть йому одужати; так і хворий у душі не повинен боятися гіркої покути, яка оздоровить його душу (Терт.). Якщо ти не соромився поранити себе, то не соромся себе лікувати.

Хто, соромлячись, під час сповіді замовчує тяжкий гріх, той святотатствує і не здобуває прощення гріхів. Наступні його сповіді також будуть фальшивими, доки не визнає ще раз усіх здійснених від останньої важної сповіді здійснених гріхів. Така людина отруює собі життя і ризикує померти без каяття.

Диявол затуляє грішникам уста, щоб на сповіді не визнали своїх гріхів. Людина, свідомо замовчуючи на сповіді тяжкий гріх, скоює страшний злочин — святотатство — і тому не здобуває відпущення гріхів. Усі його подальші сповіді того, хто лише один раз висповідався недостойно, так довго будуть неважними, як довго ця людина свідомо замовчуватиме гріх. Щоб така людина знову повернула собі стан ласки, необхідно визнати не лише замовчуваний на сповіді гріх, але й повторити усі, принаймні смертні, про які говорилося на гріхи усіх святотатських сповідях. Сповідь — наче рахунок, у котрому одне забуте число псує увесь результат. Сповідь, на котрій людина згрішила святотатством, отруює життя. Прихований гріх — це наче отруйна їжа, котра залягда у шлунку і є збудником хвороби" (Оріг.) "Прихований гріх гнітить совість грішника, крає йому серце і наповнює його душу неспокоєм і страхом (св. Амвр.). Хто на сповіді свідомо замовчує тяжкий гріх, той ризикує померти без каяття. Прихований гріх спричиняє смерть душі. Тому св. Бонавентура дає таку пораду: сповідаючись, визнай спочатку той гріх, якого найбільше соромишся, і тоді легше буде визнати інші гріхи. Якщо ж тобі важко визнати якийсь гріх, то бодай скажи сповіднику: "Скоїв ще один гріх, але не смію його визнати". Тоді напевне священик допоможе тобі скинути той тягар із серця. Той, хто замовчує гріх перед сповідником, обдурює себе, а не Бога.

СПОВІДНИК

Гріхи може відпускати лише священик, уповноважений до цього єпископом дотичної єпархії.

Лише Апостолам і їх послідовникам, тобто єпископам, Ісус Христос дозволив відпускати гріхи, бо лише до них звертається після воскресіння: "Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи — відпустяться їм, кому ж затримаєте — затримаються" (Йоан 20, 23). Тому наказав Ісус Христос Апостолам розгорнути з покривал воскреслого Лазаря, аби тим підкреслити, що їм дозволено розв'язувати (св. Авг.). Ця влада, дана Апостолам, називається "владою ключів", бо вона ніби відчиняє грішникові замкнене небо. "Сповідник — це воротар раю" (св. Проспер). Владою сповідати і прощати гріхи єпископи можуть наділяти священиків, котрих вважають відповідними до слухання сповіді. Священик, котрий отримує від єпископа уряд у його єпархії, звичайно має повноваження сповідати в цілій єпархії. Однак, коли перейде в іншу єпархію, то не має вже тієї влади і повинен просити про це дотичного єпископа. Так само, світський суддя має право виносити вироки лише в тому окрузі (області), в якому він призначений верховною владою.

Проте священик, уповноважений до вислуховування сповіді, не може звільнити від тих гріхів, розгрішення яких належить лише Папі або єпископу (Трид. Соб. 14, 11). Такі гріхи може відпустити священик лише за попереднім дозволом Папи або єпископа. Такі гріхи називаються "гріхами затриманими" (резерватами).

Єпископи дають розгрішення у дуже тяжких гріхах (зречення віри, кривоприсяга, вбивство, отруєння, підпал). Проте коли людина, якій треба вділити Таїнство Сповіді, при смерті, кожний священик, навіть неуповноважений, може відпускати всі гріхи (Трид. Соб. 14, 7). У відпустових місцях священики переважно мають уповноваження розгрішати і від єпископських резерватів. Таку саму владу мають священики в багатьох єпархіях під час місій, у великодні дні, під час відправи генеральних сповідей і т. д.

Священик, який сповідає, заступає місце Бога.

Священик у сповідальниці, як отець, — завжди лагідний і розсудливий. Святі знали, що сповідник заступає місце Бога, і тому завжди пильно дотримувались його порад. "Хто слухає свого сповідника, той може бути переконаним у тому, що не буде звітувати перед Богом за свої вчинки" (св. Филип Нері). І якщо б, навіть, священик помилився, то це не провина того, хто сповідається; він, виявивши покору, може сміливо йти вперед (Альварез). Той, хто хоче досягти успіху у власному вдосконаленні, повинен слухати сповідника, як самого Бога (св. Филип Нері).

Священик у сповідальниці виконує одночасно обов'язки вчителя, лікаря і судді.

Як учитель, священик повинен наставляти того, хто сповідається, оскільки вважає, що останній не володіє достатніми знаннями у найважливіших справах. Сповідник скеровує заблуканого, подібно Ангелу-Хоронителю, на правильний шлях (св. Григ. В.). Оскільки грішник через свої гріхи є духовно хворим, священик-лікар покликаний зцілити його душу. Як суддя сповідник повинен вирішити, чи гідний той, що кається, отримати розгрішення, чи ні, отже, дає розгрішення або відкладає його на пізніше.

У жодному випадку сповідник не має права нічого з почутої сповіді оприлюднити. Це зобов'язання називається печаткою сповіді.

Навіть якщо життю священика загрожує небезпека, він не має права зрадити тайни сповіді. Сповідник повинен мовчати і тоді, коли міг би, розповівши, запобігти найбільшому нещастю. Священик також не має права зрадити сповіді перед судом тому, що не має наказу понад наказ Бога. У багатьох державах у суді ніколи не питають священика про речі, котрі стосуються сповіді. Зрада тайни сповіді тягне за собою звільнення з посади і тяжкі церковні покарання. Обов'язок тайни сповіді служить для охорони того, хто сповідається, а також для збереження самої Тайни Сповіді. Людина, яка сповідається, деколи може дозволити священикові, щоб він скористався тим, що було сказано. Але й тоді сповідник може зробити це лише в тому випадку, коли справа дуже важлива і нема небезпеки зашкодити Тайні Сповіді. Тайна Сповіді зникає, коли хтось, висповідавшись, розповідає іншим те, що визнав на сповіді.

Кожний християнин-католик має повну свободу у

Виборі сповідника. Тут не може бути ніякого примусу, щоб ніхто не був змушений приховувати під час сповіді якийсь гріх. Св. Тереса говорить: "Скільки біди міг би заподіяти дух темряви, якби сповідь була силуваною". Отже, ніхто не зобов'язаний, навіть у великодні дні, сповідатися у пароха своєї парохії, якщо не хоче (Вен. XIV); до цієї Тайни можна приступити в іншому місці. Жоден священик не може відправити грішника, який належить до іншої парохії, від сповідальниці з нічим.

Хто ж хоче досягти успіху у власному удосконаленні, той повинен довіритися одному постійному сповідникові (Св. Филип Нері).

Якщо ми прагнемо вдосконалюватися в якомусь ремеслі або в якійсь справі, то мусимо вчитися в одного учителя; тим більше треба це зробити, коли мова йде про найскладнішу справу — про християнську досконалість (Касиян). Якщо хочемо вибрати собі постійного сповідника» мусимо усе добре зважити і в молитві шукати поради (св. Филип Нері). Св. Тереса протягом двадцяти років не могла знайти сповідника, котрий би зрозумів стан її душі; повсякчас молилася Господу Богу і просила поради, аж урешті знайпіла такого сповідника в особі св. Івана з Авіля. Треба вибирати собі сповідника, адже і про свої тілесні хвороби розповідаємо не кожному лікареві (св. Вас). Треба вибирати такого сповідника, котрому повністю довіряємо (св. Филип Нері), і це довір'я треба берегти. Диявол не раз аби занапастити душу, намагається посіяти недовір'я між сповідачем і сповідникам, що може призвести до найбільших нещасть (св. Филип Нері). Не треба без причини міняти сповідника (св. Франц Сал.), адже неохоче міняємо лікаря, котрий уже докладно пізнав природу нашого тіла. Однак, спокійно можна час від часу сповідатися у іншого священика, бо, знову, ж таки недобре прив'язуватися лише до однієї людини.

ПЛОДИ КАЯТТЯ

Правдиве каяття — нелегка річ; сама сповідь, тобто щире визнання ганебних учинків (гріхів), вимагає важкої боротьби з самим собою. Проте великою є нагорода Бога. Сповідь — це акт великої покори, а якраз покірних обдаровує Бог ласкою (І Петро 5, 5).

Достойно приймаючи Тайну Сповіді, здобуваємо певні ласки.

Перш за все здобуваємо відпущення усіх скоєних гріхів і вічних покарань, але не завжди — відпущення усіх тимчасових покарань (Трид. Соб. 6, ЗО; 14, 12).

Господь Бог говорить: "Коли ж злий відвернеться від усіх своїх гріхів, яких накоїв, і буде пильнувати всі мої установи... — він буде жити, не вмре. Усі переступи, що їх учинив, не буде пригадувано йому більше" (Єз. 18, 21-22). Тому звертається Ісус до Магдалини: "Прощаються тобі гріхи" (Лук. 7, 48). Хто визнає свої провини, для того Христос уже не суддя, а заступник і опікун (св. Касіод.). На суді Христос також не згадає гріхів, відпущених у Тайні Сповіді (св. Амвр.). Через відпущення гріхів під час сповіді призначене нам вічне покарання заміняється покаранням тимчасовим (св. Бонав). Бог чинить як суддя, котрий заміняє злочинцю смертну кару на тривале ув'язнення. Бог також карає за вже прощені гріхи. Адамові пробачив Бог, але вигнав його з раю І призначив йому тяжку покуту. Мойсей, образивши Господа Бога сумнівом, також був пробачений, але вже не міг увійти до Обіцяної землі (Числа 20, 21). Євреї, котрі в пустелі нарікали на Бога, здобули прощення завдяки проханню Мойсея, однак повинні були усі померти в пустелі (Числа 14). Давидові Бог також пробачив два тяжкі гріхи, але забрав у нього сина (II Сам. 12, 14). Саме тому мовить, звертаючись до Бога, св. Августин: "Ти не лишаєш без покарання за гріхи навіть тих, котрим Ти пробачив". "Гріх ніколи не залишається непокараним; або людина сама несе покарання, здійснюючи покуту, або Бог карає гріх на ній" (св. Григ. В.). Після кожного скоєного гріха повинно наступити покарання (св. Анз.) Справедливо називають гріх "боргом", бо, як борг треба сплатити, так само й за гріх треба відповісти (Св. Григ. В.).

Тимчасові покарання ми відпокутуємо або на землі, або в чистилищі.

На землі можемо їх відпокутувати таким чином: відправляючи призначену священиком покуту; добровільно виконуючи справи милосердя, молячись, дотримуючись посту та здійснюючи інші добрі справи; терпляче зносячи послані Богом страждання, навіть смерть (Трид. Соб. 14, 13); здобуваючи відпусти.

Бог ніколи не залишає гріха без покарання, щоб ми не ставились до гріха легковажно (св. Авг.).

Під час Хрещення відпускаються не лише гріхи, але й усі покарання за гріхи, однак під час Покаяння відпускається уся вічна кара, але не всі тимчасові покарання. Це тому, що гріх, здійснений після Хрещення, набагато тяжчий, аніж здійснений перед Хрещенням. Перед Хрещенням Він є скорше гріхом слабкості, а після Хрещення — гріхом злоби, бо охрещений просвітлений Св. Духом, тому краще розуміє, що чинить (Трид. Соб. 14, 8). Треба також узяти до уваги те, що охрещений оскверняє гріхом Божий храм. Здійснивши гріх, він відштовхує Св. Духа, прийнятого під Хрещення, і порушує священну обітницю, яку тоді ж, дав. Добрий батько, звичайно, повністю прощає дитині гріх, скоєний уперше, якщо вона обіцяє виправитися; коли ж дитина згрішить знову, то батько і вдруге пробачить, але не звільнить дитину від покарання. Подібно чинить і Господь Бог. Під час Хрещення відпускаються людині усі гріхи і покарання за гріхи, але пізніше вже не так легко звільнитися від кари.

Чим щиріший наш жаль, тим більше кар за гріхи відпускається нам.

Деколи Господь Бог зворушує серце людини таким великим жалем, що вона здобуває повного відпущення всякої провини й кари (Св. Тома з Акв.).

Св. Дух вертається до нашого серця і повертає нам стан освячуючої ласки; усі попередні заслуги, здобуті у стані ласки, відновлюють свою вартість.

Душа наверненого грішника стає знову чистою перед Богом. Навернений грішник, як той блудний син, отримує гарний одяг, тобто освячуючу ласку, і дорогий перстень, знак Божої любові (Лук. 16, 22). Тяжкий гріх забруднює білий одяг, який ми отримали під час Хрещення, але Покаяння очищає його наново в Крові Ісуса Христа. Там, де були плями на одязі, будуть колись золоті прикраси (св. Гертр.). Каяття — це драбина, по якій піднімаємося туди, звідки впали (св. Єфр.). Повертаючись у стан освячуючої ласки, людина знову стає Божою дитиною, наслідником неба, і вже може чинити те, що заслуговує на вічне життя. Завдяки покаянню людина відновлює вартість усіх добрих справ, здійснених ще у стані ласки. Ці заслуги гинуть, якщо скоєно тяжкий гріх; однак не тому, що Бог відібрав їх за гріх, але тому, що людина зробила ті справи безсильними. Отже, від людини залежить усунення тих перешкод. Однак наскільки ті заслуги будуть відновлені, залежить від ступення жалю людини (св. Тома з Акв.).

Коли сповідаємося у стані ласки, то одночасно досягаємо примноження ласки освячуючої.

Освячуючу ласку перед сповіддю має той, хто має чисту совість і не відчуває за собою жодного тяжкого гріха, або той, хто пробудив у собі досконалий жаль; якщо ми вже маємо цю ласку, то завдяки сповіді вона примножується. Треба пам'ятати, що наскільки вищим є в нас ступінь освячуючої ласки, настільки вищим буде колись ступінь нашої слави на небі. Тому нерозумно говорити: "Я не потребую сповіді, бо не скоїв (ла) жодного тяжкого гріха".

Св. Дух наділяє нас силою, яка допомагає перебороти гріхи.

Грішник потребує Божої допомоги і отримує її завдяки Покаянню (Св. Амвр.). Як блудний син отримав нове взуття, аби легше йти тернистою дорогою заповідей, так навернений грішник отримує від Св. Духа силу, котра допомагає подолати гріх. Сповідь служить не лише для відпущення скоєних гріхів, але є засобом охорони від гріха (св. Тома з Акв.). Навернені грішники не раз стають вірними і відданими слугами Бога — і тому говорить Христос, що більшою буде радість на небі від одного грішника, котрий розкаявся, ніж від 99 праведних (Лук. 15, 7).

Через Св. Духа здобуваємо великий спокій душі, а при щирому наверненні — навіть велику радість.

Сповідаючись, досягаємо великого спокою душі, бо здобуваємо Св. Духа, котрий є "Утішителем" (Йоан 14, 26). Як тільки через сповідь позбудемося гріхів, відразу в нашій душі настає спокій, як настав спокій на морі, коли матроси кинули у воду грішного пророка Йону (Св. Золот.). Тайна Покаяння вливає в поранену душу бальзам втіхи (св. Лавр. Юст.). Багато людей запевняють, що після сповіді їм здається, ніби хтось зняв із плечей страшний тягар — вони відчувають себе щасливішими, ніж якби заволоділи найбільшими земними скарбами. Причиною цього є відчуття близькості Бога. Віднайдений спокій душі є корисним і для тіла — хворі не раз одужують; тому всі Святі так наполегливо переконували хворих, щоб ті не зволікали із прийняттям св. Тайн. Навернені грішники часто отримують величезну втіху. Згадаймо слова Ісуса Христа: "Блаженні засмучені, бо будуть утішені" (Мат. 5, 5). Коли блудний син повернувся додому, батько наказав заколоти теля, закликав музикантів і справив веселий бенкет із танцями і співом (Лук. 15). Подібно чинить і Бог, коли великий грішник щиро навертається; Він обдаровує його втіхами і ласками. Яке це джерело радощів для всіх грішників! Зсилаючи на нас втіхи, Бог додає нам відваги для того, щоб відтепер ми твердо йшли по нелегкій дорозі доброчесності (Род.). Бо треба враховувати, що кожний наново навернений повинен постійно боротися зі своєю зіпсованою природою. Тому Бог посилає нам багато душевних утіх, коли стаємо на дорогу побожності; зате пізніше відбирає їх у нас, якщо могли би нам пошкодити. Отже, ми повинні дякувати Господу Богу, коли через деякий час відбирає в нас втіхи (Св. Франц Сал.). Деколи Бог відбирає втіхи, щоб випробувати людину і дати їй можливість здобути більше заслуг. Тоді може людина запитати у Бога, як Христос на хресті: "Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?" (Св. Альф.).

Однак, ми здобуваємо усі ті ласки лише тоді, коли достойно приймаємо Тайну Покаяння; а здобуваємо тих ласк тим більше, чим частіше приступаємо до тієї Тайни.

Чим частіше прибираємо хату, тим вона чистіша; те ж стосується і внутрішнього стану християнина (св. Єр.). Чим частіше сповідаємося, тим швидше позбуваємося диявола, котрому нелегко повернутися до людини, яка відганяє його сповіддю (Гунольт). Одноразової сповіді протягом року вистачає, аби вважатися членом Католицької Церкви, але зовсім не вистачає для добра і спасіння нашої душі. Душа людини, котра раз на рік сповідається, подібна до хати, з якої лише один раз на рік вимітають сміття. У годину випробувань із такою людиною може статися те саме, що й з Авесаломом у лісі, котрий лише раз на рік підстригав волосся (II Сам. 14, 16). Це безумство, що ми про свою душу дбаємо менше, ніж про взуття; взуття чистимо часто, а душі дозволяємо перебувати у скверні гріха (св. Золот.).

ДОСТОЙНЕ ПРИЙНЯТТЯ ТАЙНИ СПОВІДІ

Немає вказівки, як довго ми повинні готуватися до прийняття Тайни Покаяння. Не певним проміжком часу, але глибиною наміру і щирістю дії треба вимірювати покаяння (св. Золот.). Для цього мало декількох хвилин чи годин. Ной будував свій корабель протягом ста років, а ти не хочеш хоч трохи часу присвятити побудові корабля, який повинен тебе врятувати від тимчасової та вічної загибелі? (св. Тома з Акв.).

Для того, щоб достойно прийняти Тайну Покаяння, ми повинні дотримуватися наступних умов.

Скоюємо гріх серцем, устами і дією, тому усунути його можемо через біль, який відчуває серце, промовляють уста, а довершує дія (св. Бонав.). Тут ми повинні наслідувати блудного сина. Відчувши на собі вплив Св. Духа, відразу розмірковує над усіма своїми помилками і усвідомлює шкоду, заподіяну ними (іспит совісті). Усвідомлює також, що він був дуже невдячним щодо батька і глибоко шкодує про це (жаль). Зрештою вирішує повернутися до батька і розпочати нове, праведне життя (рішення виправитися). Дійсно повертається додому, до батька, падає йому в ноги, визнає свої провини і просить прощення (сповідь). Не бажає називатися сином, а лише слугою свого батька (надолуження). Батько обіймає його і цілує (розгрішення), і починається гучна забава і бенкет (св. Причастя).

Ми повинні випробувати (перевірити) нашу совість, тобто мусимо глибоко замислитися над тим, які гріхи ми скоїли і ще не визнали на сповіді.

Ми повинні бути відвертими самі з собою, повинні вести себе так, ніби вже стоїмо перед престолом Господа Бога. Цей іспит (обрахунок) не повинен бути поверхневим, бо і сповідь не буде тоді доброю і, замість користі, принесе нам лише шкоду. Однак, не треба перегинати палицю у вишуковуванні гріхів, як це роблять надто дріб'язкові люди, бо Бог не вимагає від нас нічого, що б перевершувало наші можливості. Іспит совісті — це дуже важлива справа, бо завдяки цьому осягаємо самопізнання, яке є початком будь-якого виправлення. Як не можна лікувати хворого, не знаючи його хвороби, так не можна жалкувати за скоєним гріхом, визнавати його і переборювати, не пізнавши його (А. Штольц.). Саме цього самопізнання якраз не вистачає багатьом людям. Не один пізнає закони природи, вивчає рух зірок чи інших небесних або земних тіл, але ніколи не подумає про самого себе і нічого не знає про те, що відбувається в ньому самому. Таких людей, незважаючи на усі їхні знання і чини, не можна назвати щасливими, бо вони не звертають уваги на свої помилки (св. Вінк. Фер.). Кожній людині у дорогу життя Творець дав книгу совісті; ти повинен пильно її вивчати та аналізувати, бо з усього твого книго-збору лише цю книгу зможеш узяти з собою у вічність (св. Берн.). Хто пізнає самого себе, той також пізнає Бога (Клим. Ал.). "Якби ми самі себе осуджували, то нас би не судили" (І Кор. 11, 31).

Іспит совісті треба починати із звернення за допомогою до Св. Духа.

Коли маємо світло, то швидше знайдемо у темряві якусь річ; так само і при пошуках гріхів. Наша душа, осяяна світлом Св. Духа, помічає в собі найменші недоліки (св. Бонав.). Самопізнання — це ласка Господа Бога, яку можемо здобути, лише щиро молячись (св. Тома з Акв.). Власним оком бачимо все довкола, лише не самих себе. Подібно і наша душа бачить помилки інших, але сліпа у пошуках своїх власних (св. Вас). Добре складати іспит совісті на самоті, бо на самоті промовляє Св. Дух до людських сердець (Ос. 2, 14).

Під час іспиту совісті треба забути про любов до себе і пробудити щире бажання пізнати власні помилки.

Не один хворий не хоче зрозуміти, що його стан загрозливий; так само робить і грішник. Основною причиною цього є любов до себе, захоплення своїми достоїнствами — походженням, вродою, ростом, голосом, знаннями І т. п. Більше того, не один вважає достоїнствами свої недоліки: напр., обман — спритністю, гордівливість — врівноваженістю і т. п. Така людина схожа на засліплену матір, котра у своїй улюбленій дитині не бачить жодних недоліків, а негативні риси сприймає як позитивні (А. Штольц). Під час іспиту совісті треба стати для себе самого ворогом, бо вороги добре вміють знаходити і виявляти наші помилки та недоліки (А. Штольц).

Найлегше пригадувати собі скоєні гріхи, співставляючи свої вчинки з десятьма заповідями Божими, церковними заповідями, головними гріхами, пригадуючи обов'язки свого стану.

ЗРАЗОК ДЛЯ ДІТЕЙ

Заповіді Божі. 1. Чи забував про молитву або не побожно молився? 2. Чи промовляв святі імена нешанобливо? Чи проклинав? 3. Чи пропустив Службу Божу в неділю або свято? Чи поводився негарно в церкві? Чи в заборонені дні їв м'ясо за власним бажанням? 4. Чи був зухвалим або неслухняним у стосунках з батьками? 5. Чи ненавидів когось, або бив, або чинив комусь зло? Чи мучив тварин? 6. Чи думав, говорив або робив що-небудь, що ображає невинність? 7. Чи щось узяв у когось і чи взяту річ віддав? Чи зробив кому шкоду? Чи обманув кого? 8. Чи свідчив на когось неправдиво? Чи говорив неправду? Чи розголошував недоліки інших? Чи зневажав? 9,10. Чи пожадав чужого добра? Чи грішив гордівливістю, гнівом, скупістю, непоміркованістю, лінню у навчанні і праці?

Про тяжкі гріхи треба сказати, як часто ми їх скоювали.

Число заподіяних тяжких гріхів повинно бути вказано на сповіді (Трид. Соб. 11, гл. 5, кан. 7). Якщо не можемо пригадати, як часто ми скоювали якісь тяжкі гріхи, то треба сказати хоча б приблизно (св. Альф.). Або треба бодай пригадати собі, відколи коїли тяжкий гріх, скільки разів (більш-менш) на місяць, або на тиждень, або протягом одного дня (св. Альф.).

Повсякденні гріхи можна зовсім обминути під час сповіді; однак не зашкодить, якщо ми визнаємо їх (Трид. Соб. 14, гл. 5). Однак, не один чинить навпаки, тобто замовчує тяжкі гріхи, зате старанно дошукується повсякденних гріхів. Така людина є фарисеєм, котрий ковтає верблюда, а відціджує комаря (Мат. 23, 24). Тому не дивно, що він, хоч часто сповідається, не стає кращим. А що ж буде, якщо ті невизнані гріхи забере з собою на другий світ?

Треба також замислитися над тим, чи якісь особливі обставини не видозмінюють гріха, або примножують його.

Такі обставини, що видозмінюють гріх, під час сповіді треба визнати (Трид. Соб. 14, гл. 5, кан. 7). Отже, коли хтось, напр., силою відбере у когось власність, то не вистачить сказати на сповіді лише "Я вкрав", бо розбій і крадіжка — це два зовсім різні види гріха. Або якщо хтось у заборонений час їв м'ясо і тим подавав поганий приклад ближньому — повинен на сповіді сказати не лише: "Я порушив піст у заборонений час (стільки і стільки разів)", але вказати, скільки разів при тому погано вплинув на інших.

Іспит совісті перед сповіддю буде легше зробити, якщо кожного вечора перевіряти свою совість.

Тяжко буде дійти до ладу зі своєю душею, якщо не тримати її під контролем через іспит совісті (Скар.). Щоденний Іспит совісті оберігає нас від скоєння тяжкого гріха. Душа буде захищена від тяжкого гріха, коли щохвилини завдяки іспиту совісті знаходитиме повсякденні гріхи і рятуватиметься добрими вчинками (св. Авг.). Щоденний іспит совісті гарантує нам поступ у моральному удосконаленні. Чим частіше і суворіше перевіряємо свою совість, тим швидше стаємо досконалішими. Іспит совісті має більшу вагу, ніж молитва (св. Ігн. А.) У тебе багато ворогів — це твої пристрасті; ти повинен щодня шукати їх і боротися з ними зброєю душевного болю і щирого жалю (св. Верн.). Мало знайти власні помилки та недоліки, — треба жалкувати за них і переборювати їх, роблячи добрі вчинки (Людв. Гран.).

Ми повинні щиро жалкувати, що скоїли той чи інший гріх. Нам повинне спричиняти біль усвідомлення, що ми образили Бога. Будь-яка образа Бога повинна стати для нас неприйнятною. А також ми повинні надіятися на Боже милосердя.

Щиро жалкувала Магдалина, котра, плачучи, впала до ніг Ісуса Христа (Лук. 7); а також Петро, який гірко заплакав, коли усвідомив, що він відрікся Спасителя (Мат. 26, 75); справжній жаль за свої гріхи виявив Давид, коли, засоромлений пророком Натаном, лежав на землі, нічого не їв і не пив (II Сам. 12), а лише просив: "Помилуй м'я, Боже, з милості твоєї, з великого милосердя твого зітри мої провини... Відверни лице твоє від гріхів моїх..." (Пс. 51). Отже, справжній жаль є болем душі. Зовнішній вияв жалю — на словах, через плач, виривання волосся чи розривання одягу (Йоіл 2, 13) –це ще не жаль. Той, хто проявляє жаль назовні, а не має його всередині, є лицеміром. Зрозуміло, що той, хто відчуває жаль у серці, той звичайно виявляє його і назовні, бо людині тяжко приховати свої почуття; але хто виявляє жаль назовні, не маючи його в серці, той лицемірить. — Правдивий жаль повинен стосуватися Бога; він називається надприродним, бо походить із віри у світ невидимий, надприродний. Якщо хтось шкодує за тим, що скоїв гріх, лише з огляду на прикрі тимчасові наслідки, той не відчуває правдивого жалю. Його жаль є природним жалем і не має заслуги перед Богом. Так, напр., шкодував жорстокий цар Антіох Етіфанес, коли гризли його хробаки (II Мак. 9, 13). Так жалкує азартний гравець, пияк або спійманий злочинець, коли бачить лихі наслідки своїх учинків. Правдивий жаль полягає в рішучому і повному відверненні від гріха; він зводиться не стільки до почуття, скільки до волі. "Коли те, що раніше тебе тішило, тепер завдає страждань і мук, тоді відчуваєш правдивий жаль" (св. Авг.). Щирий жаль повинен з'єднатися з упованням на Боже милосердя; Інакше був би розпачем, як це трапилося з Юдою. Гірко плачучий Петро повинен стати для нас взірцем правдивого жалю.

Правдивий жаль не раз виявляється назовні через сльози жалю.

Так було з Магдалиною в домі Симона (Лук. 7, 38) і з Петром, котрий зрікся Спасителя (Мат. 26, 75). Петро оплакував свій гріх протягом усього життя, і від сліз на його обличчі з'явилися дві глибокі борозни.

Не мусимо плакати, коли каємося, але якщо це сталося, то можемо бути певними, що наша сповідь буде успішною, і прощення гріхів вірогідніше. Сльози тих, хто кається, — це найвагоміший аргумент, вони спонукають Бога до прощення (св. Єр.). Сльоза каяття, донька жалю, змиває брудні плями гріха (св. Авг.). Такі сльози є різновидом хрещення, але при справжньому хрещенні вода збігає ззовні, а тут лине зсередини (св. Берн.). Сльози каяття сприяють просвітленню розуму. Як повітря після зливи, так душа після рясних і щирих сліз стає яснішою і чистішою (св. Золот.). Чим частіше оплакуємо гріхи, тим краще пізнаємо їх тягар; око душі стає зіркішим, омившись у сльозах каяття (св. Григ. В.,). — За сльозами каяття найчастіше наступає повна зміна способу життя; це цілющі джерела, котрі лікують хвороби душі (Вен.). Вони освіжають нас, як роса освіжає рослини (Св. Золот.). Вони є напоєм, котрий приємно освіжає того, хто розкаявся (Св. Бонав.). Сльози каяття тішать Ангелів, як вино розвеселяє серце людини (Св. Верн.). Щирі сльози каяття відганяють диявола (Св. Бонав.). Отже, такі сльози володіють силою, подібною до сили свяченої води. "Плач над самим собою, і не буде потреби оплакувати тебе іншим після твоєї смерті" (Св. Амвр.). Правдивого жалю досягаємо тоді, коли зрозуміємо, що, згрішивши, ображаємо безмежну велич Бога і засмучуємо нашого улюбленого Отця і найбільшого Добродія.

Придивись до мільйонів небесних тіл, до безлічі людей на землі, згадай незліченність духів і т.д., і подумай, якого могутнього Творця, якого могутнього Царя, яку Велич ти образив! Замислись далі над великою любов'ю небесного Отця до тебе, з якої жертвував за тебе Свого найдорожчого Сина (Йоан 3, 16). Зваж також, скільки за тебе страждав Син Божий, а, отже, сам Бог! Пригадай ті незліченні милості, якими постійно обдаровує тебе Господь Бог; все, що маєш, дісталося тобі з Його рук. А ти, замість вдячності до Нього, так часто Його засмучуєш і ображаєш. За добро відплачуєш Йому чорною невдячністю. Чи добре чиниш і чи може це тебе тішити?

Той жаль, котрий походить із чистої любові до Бога, називаємо досконалим жалем. Хто пробудить у собі такий жаль, відразу, ще перед сповіддю, отримує відпущення гріхів (Трид. Соб. 14, гл. 4).

Два сини, яких батько послав до міста за покупками, прогаяли багато часу, витратили нерозумно гроші. Повертаючись додому, вони починають плакати. Один із них плаче, бо знає, що за своє недбальство буде покараний батьком, а другий — із жалю, що образив улюбленого батька. Перший хлопець є прикладом людини з недосконалим жалем, в образі другого бачимо досконалий жаль. "Отже, досконалий жаль має та людина, котра жалкує за скоєні гріхи, тому, що ними образила доброту Бога" (св. Альф.). Досконалий жаль мали, напр., Давид, Петро, Магдалина, митар, котрий молився в храмі, тому вони так швидко здобули прощення гріхів. Як випливає зі слів Ісуса Христа, сказаних Магдалині (Лук. 7, 47), досконалий жаль — це ніщо інше, як велика любов до Бога, отже, справа Св. Духа, котрий через любов оселився в людині. А людина, яка має в собі Св. Духа, є вже в стані освячуючої ласки, отже, вільна від смертного гріха. "Найменшого ступеню досконалого жалю вистачає, щоб відразу згладити будь-яку провину гріха (св. Тома з Акв.). Той, хто пробудить в собі досконалий жаль не маючи на совісті тяжкого гріха, досягне примноження освячуючої ласки і відпущення тимчасових покарань. З досконалим жалем пов'язане бажання висповідатися, отже, такий жаль можна порівняти з хрещенням бажання. Людина не зобов'язана сповідатися відразу після того, як пробудила у собі досконалий жаль, вистачить відправити сповідь лише тоді, коли зобов'язує до того Церковна заповідь.

Досконалий жаль треба часто пробуджувати в собі, особливо в годину смерті і в небезпечні для життя моменти.

Припустимо, що ти в дорозі і тобі загрожує якась небезпека — відразу пробуди в собі досконалий жаль, і його вистачить, аби повністю поєднатися з Богом. Імовірно, що під час потопу і зруйнування Содому не один урятувався від вічної загибелі завдяки пробудженню в собі досконалого жалю (К. Еммеріх). Коли з якихось причин ти тяжко образиш Бога, відразу пробуди в собі досконалий жаль. Також ніколи не лягай спати, не розпочинай щоденної праці, не відправляйся в подорож, якщо не забезпечиш собі наперед спасіння досконалим жалем. Той, хто має сильну волю, може легко пробудити в собі досконалий жаль. Досконалий жаль і в Старому Завіті був єдиним засобом для відпущення гріхів. Кожний християнин також зобов'язаний, під загрозою смертного гріха, пробудити в собі досконалий жаль у хвилину смерті, якщо має на совісті тяжкий гріх і не може висповідатися. Лише тій людині, котра ніколи не молиться, не слухає проповідей, не читає побожних книжок, тяжко пробудити в собі досконалий жаль. Така людина схожа на заржавілий зіпсований годинник: вона не йде, хоча Господь Бог обдаровує її діючою ласкою. "Той, хто погорджує проповіддю і молитвою, для пробудження в собі досконалого жалю потребує надзвичайного милосердя, чуда ласки" (Лєрх.).

Правдивий (хоча й недосконалий) жаль також є тоді, коли шкодуємо про скоєні гріхи з огляду на справедливе Боже покарання, якого повинні за них сподіватися.

Згадай про страшне покарання грішних Ангелів, перших людей, мешканців Содому, сучасників Ноя і т. д. Зваж, якими страшними є кари пекла. І якщо б ти навіть не потрапив до пекла, то не уникнеш покарання чистилища. Там відчуєш біль, який є гострішим від будь-якого болю на землі ( св. Тома з Акв.), сильнішим, аніж усі страждання Мучеників (св. Авг.). Отже, замислись, що чекає тебе за образу Бога! Чи так приємно тобі ображати Бога? Вирази свій жаль.

Жаль, котрий походить із боязні Бога, називається недосконалим жалем. Хто пробудить у собі такий жаль, отримає відпущення гріхів лише через розгрішення священика.

Недосконалий жаль мали ніневитяни, зворушені проповіддю Йони (Трид. Соб. 14, гл. 4). Недосконалий жаль є менш успішним; він є ніби маленькою іскоркою, яку треба спочатку роздмухати сповіддю і розгрішенням священика, щоб вона могла спалити полову гріха.

Хто сповідається без справжнього жалю (досконалого чи недосконалого), не отримує від Бога прощення гріхів.

Той, хто сповідається без жалю за скоєні гріхи і без прагнення виправитися, отже, ніби за звичкою і не усвідомлюючи своїх гріхів, такому сповідь не принесе ніякої користі (св. Кар. Б.). Сповідь без жалю — це колос без зерна, голка без нитки. Хто сповідається без жалю, молотить голу солому (Авр. а Ст. Кл.). Христос прокляв смоківницю, котра не плодоносила; так само відкидає сповідь без справжнього жалю, бо на дереві каяття слова визнання є лише гіллям і листям, а плодом є жаль (св. Григ. В.). Хто сповідається без жалю, той схожий на людину, котра відкриває рани, але не кладе на них жодних ліків (св. Григ. В.). Ще історія блудного сина свідчила про те, що самої сповіді не вистачає, бо батько не брав до уваги його визнання, але коли в його словах вловив зміни в поглядах і переконаннях, відразу обійняв його і пробачив. Єдиний ключ до Божої ласки — це жаль за скоєні гріхи.

Ми повинні твердо вирішити, виправитися, тобто прагнути за допомогою Божої Ласки уникати будь-якого гріха і будь-якої небезпечної нагоди до його скоєння.

З правдивим жалем тісно поєднане рішення виправитися (Трид. Соб. 14, гл. 4). Як вода з джерела, так і рішення виправитися випливає з правдивого жалю. "Доки, однак, не відокремиться воля від гріха, доти не може бути відпущений ані смертний гріх, ані гріх повсякденний" (св. Тома з Акв.). Не всі люди мають сильну волю — не один вирішує виправитися, але своїх добрих намірів не здійснює. Вони подібні до жінки, в котрої помер чоловік. Така жінка починає голосно ридати, не може нахвалитися небіжчиком і зарікається вийти заміж удруге; однак через деякий час повністю забуває про свої обіцянки і якомога швидше віддається знову (Мег. 5, 241). Не один вважає себе здатним на все, коли спіткає його нещастя або коли захворіє, але пізніше навіть не думає про виконання того, що обіцяв. Дорога до пекла мощена добрими намірами, яких не здійснено.. Не всі готові уникати будь-якого гріха. Кожний має свій улюблений гріх, якого не хоче позбутися, і тому не може вирватися з кігтів диявола та стати приятелем Бога, — а задля Бога треба віддати усе. Також обов'язковим є тверде рішення уникати будь-якої небезпечної нагоди до скоєння гріха (напр., п'яниця повинен рішуче уникати корчми і т. п.). "Лише той повністю відрікся поганої звички, хто відрікся нагоди до гріха" (св. Ізид.). Якщо ми не відчуваємо симпатії до когось, то намагаємося уникнути товариства цієї людини чи зустрічі з нею. Хто відчуває справжню ненависть до гріха, повинен так само чинити — повинен уникати всього, що веде до гріха і стосується гріха. Хто хоче виправитися, але не відрікається від нагоди до скоєння гріха, той схожий на людину, котра змітає павутиння, але не вбиває павука. Люди, котрі після сповіді не уникають нагоди до скоєння гріха, пізніше скоюють ще тяжчі гріхи. Однак, треба пам'ятати, що найтвердіших намірів не вистачить надовго, якщо Бог не допоможе. Тому, приймаючи якісь рішення, ми не повинні повністю покладатися на свої власні сили (як це робив Петро), але насамперед мусимо сподіватися на Божу ласку і щиро просити її.

Ми повинні висповідатися, тобто наодинці зі священиком докладно, щиро і з покірністю визнати всі відомі нам тяжкі гріхи, щоб отримати від нього розгрішення. Ми повинні також вказати число скоєних тяжких гріхів і обставини, котрі можуть змінити вид гріха (Трид. Соб. 14, гл. 5, кан. 7).

Необов'язково, але варто визнавати на сповіді повсякденні гріхи (Трид. Соб. 14, гл.5).

Хто забув визнати на сповіді якийсь тяжкий гріх, повинен про нього сказати на наступній сповіді.

Свої гріхи ми повинні визнати таємно. Під час сповіді повинні говорити так тихо, щоб, окрім священика, ніхто з присутніх не чув нас. Священик також повинен говорити тихо. На сповіді ми мусимо докладно розповісти про свої гріхи, уникаючи загальних фраз. Не вистачить, напр., сказати: "Я згрішив (ла) проти 3, 5 і 7 заповіді", або "Я не любив (ла) Бога від щирого серця, думав недобре, вживав непристойні слова, чинив зло і т.п." Такі загальні висловлення нічого не означають і нічого не вияснюють.

Отже, треба говорити докладно, але при цьому висловлюватися коротко, остерігаючись зайвої балаканини; під час сповіді слід також висловлюватися пристойно. Від щирого серця треба визнавати свої гріхи, уникати двозначних фраз і не виправдовуватися. Хто, напр., сказав: "Я вкрав дрібницю", замість "Я вкрав монету", той обманює не священика, а самого Бога. Хто під час сповіді намагається виправдатися, чинить нерозумно, як перші люди, котрі хотіли відсунути від себе заподіяний гріх, і тому Бог призначив їм таку тяжку покуту. "Коли ти сам себе звинувачуєш, — Бог тебе виправдовує, але коли ти себе виправдовуєш — Бог тебе звинувачує" (св. Авг.).

Визнавати свої гріхи на сповіді треба з покірливістю, котра проявляється, перш за все, в тому, що, визнаючи гріхи, стаємо на коліна. Нас не повинні вражати і дивувати питання священика та його напоумлення. Священик має на це право як намісник Бога, а ти під час сповіді є лише жалюгідним грішником. Французький король св. Людовик IX одного разу сказав сповіднику, котрий під час сповіді не посмів з поваги до короля обминути належних йому титулів: "Я тут не король, а ти, отче, не мій підданий, але я тут є дитиною, а ти отцем". Якщо сповідник вважає, що сповідь не була докладною, він розпитує того, що сповідається, про подробиці. Людина, яка сповідається, повинна назвати сповіднику усі свої гріхи. Хто, напр., не може говорити (глухонімий або тяжкохворий), той повинен мімікою і знаками визнати свої гріхи. Якщо глухонімий вміє писати, то може написати свої гріхи і віддати священикові. Не можна дати розгрішення заочно, навіть якщо би хтось просив цього у листі або через посланця (Клим. VIII. 20. III. 2602). На сповіді ми повинні визнати бодай смертні гріхи і цього достатньо. Дуже погано, коли той, хто сповідається, замовчує саме смертні гріхи і визнає лише повсякденні. — Дуже корисно, крім смертних гріхів, визнавати на сповіді гріхи повсякденні.

Сповідаючись у повсякденних гріхах, позбуваємось більшої частини тимчасових покарань (св. Бонав.), а також здобуваємо внутрішній спокій, бо деколи нам важко визначити, чи той чи інший гріх тяжкий чи легкий. Якщо хтось не має на совісті жодного важкого гріха, під час сповіді повинен визнати хоча б один повсякденний гріх, або назвати якийсь важкий гріх, з якого вже висповідався, бо інакше священик не зможе дати йому розгрішення.

Несповідані смертні гріхи мусимо визнавати всі, хіба що це неможливе (тоді вистачить сказати деякі або один). Таке може статися з конаючими; людьми, які потрапили в небезпеку; хворими, яким важко говорити; хворими, які перебувають у лікарнях і сповідаються у присутності інших хворих, які можуть почути визнавані гріхи. Не мусить визнавати усі гріхи і грішник, який сповідається під час епідемій, тому що священик у цьому випадку не може витрачати на сповідь надто багато часу. На сповіді ми повинні визнати усі смертні гріхи, які тільки знаємо. Однак, якщо хтось під час сповіді забув, якийсь смертний гріх, то повинен визнати його на наступній сповіді. Не треба також непокоїтися, коли пригадаєш собі той гріх після прийняття св. Причастя, бо ти не втаїв його свідомо і сповідь твоя була доброю. Під час сповіді ми повинні вказати також число скоєних смертних гріхів; якщо не пам'ятаємо докладно, то треба вказати принаймні приблизне число. Однак ніколи не можна з остраху або фальшивого сорому навмисне зменшувати число скоєних тяжких гріхів, бо в такому випадку сповідь буде святотатською І, таким чином, не дійсною. Мусимо також вказати обставини, котрі видозмінюють гріх. Якщо хтось, напр., ненавидів батьків, не вистачить сказати: "Я відчував ненависть до ближнього", але треба визнати, що ненавидів саме батьків, бо ненависть до родичів видозмінює гріх. Також слід згадати про ці обставини і тоді, коли хтось ограбує когось або своїм гріхом погано вплине на інших. Зате не обов'язкова так суворо вказувати на ті обставини, які лише збільшують гріх.

Ми повинні надолужити за гріх, тобто докладно відправити покуту, яку наклав на нас сповідник.

Через Тайну Покаяння не завжди відпускаються усі тимчасові покарання за гріхи. Бог не є настільки милосердним, щоб перестати бути справедливим (св. Авг.). Тому на сповіді грішникові призначається покута, через яку відпускаються йому тимчасові покарання за гріхи. Та покута є покаранням, але, водночас, і ліками. Священик під час сповіді не лише звільняє грішника від гріха, але й призначає покаянні справи, які протистоять негативним нахилам грішника: скупому — давати милостиню, непоміркованому — призначає піст і т.п. Ніщо так добре не викорінює гріхів, як молитва, піст і милостиня, бо саме ці доброчесності переборюють протилежні їм головні недобрі потяги людей: похіть очей, похіть тіла і похіть духа, або гордівливість (Трид. Соб. 1.4, гл. 8).

Сповідник звичайно накладає нам, як покарання, молитву, піст або милостиню з тією метою, щоб ми завдяки цьому здобули часткового відпущення тимчасових кар за гріхи і послабили свої негативні нахили (Трид. Соб. 14, гл. 8).

У перші роки християнства церква накладала дуже тяжкі покути, напр., піст на хлібі і воді, відмова від м'яса і вина, неприйняття св. Причастя, привселюдне визнання своїх гріхів і т.п. Такі покарання тривали протягом кількох місяців і навіть тяглися роками, деколи аж до смерті. Деякі люди, котрі прагнули щиро розкаятися у своїх гріхах, перебиралися у пустелю, де роками спокутували свій гріх, напр., Марія з Єгипту. Такі покарання призначала церква не лише за тяжкі злочини, але часто і за дрібні провини, напр., за недотримання посту, сміх в церкві, ігнорування Службою Божою і т. п. Сьогодні священики накладають переважно дуже легкі покути, які зовсім не відповідають тим покаранням, які ми заслужили. Тому ми повинні самі добровільно чинити різні покаянні справи, зменшуючи собі цим майбутні покарання в чистилищі.

Деколи сповідник наказує відшкодувати заподіяне зло або завдані моральні збитки: той, хто забрав чуже добро, повинен повернути його або винагородити заподіяну кривду; той, хто образив іншого, зобов'язаний попросити в нього пробачення і т. п. Зрозуміло, що сповідник в таких випадках чинить дуже м'яко і доброзичливо і, звичайно, не буде вимагати чогось неможливого або надто складного чи зайвого. Коли ж це не так, то можна звернутися до іншого сповідника (св. Альф.).

Призначені сповідником покаянні справи треба відразу докладно виконати.

Завдяки цьому позбуваємося набагато більше покарань за гріхи, ніж завдяки іншим численним добровільним справам каяття. Цінність цих справ залежить від послуху, з яким їх здійснюємо.

Надолуження (виконання нами покаянних справ), втратило б цінність, якби ми його самовільно змінили. Отже, його треба виконати докладно, а якщо б з якихось причин це було б неможливо зробити, то на сповіді ми відразу повинні сказати про це сповідникові. Негайне відправлення покути призначене тому, що лише тоді відпускаються нам через неї покарання за гріхи, коли відправляємо її в стані ласки. А в стані ласки знаходимося безпосередньо після гідної сповіді. Однак необов'язково відправляти покуту ще перед прийняттям св. Причастя, хіба що так наказав вчинити сповідник. Хто ж зовсім ігнорує покутою, той втрачає багато ласк і грішить проти послуху, який належиться заступникові Ісуса Христа на землі; однак сповідь, незважаючи на те, залишається дійсною (хіба що вже під час сповіді не мав наміру виконати покуту).

Хто, лінуючись, не відправляє призначеної покути, той може згрішити тяжко або легко (повсякденно); це залежить від того, яка покута була призначена.

Щоб людина, під загрозою тяжкого гріха, була зобов'язана відправити призначену покуту, необхідно, щоб сама покута була велика; щоб ця покута була призначена за тяжкі і ще не прощені гріхи; щоб сповідник зобов'язав того, хто сповідається, до відправлення цієї великої покути під загрозою тяжкого гріха. Хоча сповідник, накладаючи велику покуту, може її призначити тому, хто сповідається, під загрозою малого гріха, однак, якщо цього він не сказав, то це означає, що велику покуту призначив під загрозою тяжкого гріха, а малу покуту — під загрозою малого гріха. Всі наші покаянні справи не мають вартості самі по собі; вони набувають вартості лише через надолуження Ісуса Христа (Трид. Соб 14, гл. 8). Незважаючи на надолуження Ісуса Христа, покаянні справи з нашого боку є потрібними, бо Христос вислужив нам Своїм надолуженням лише те, чого ми самі не могли осягнути. Він відчинив нам небо, а тепер вже наша справа — здобути собі власними надолуженнями те, що Він для нас заслужив. Лише тоді можемо бути прославлені з Христом, коли з Христом будемо співстраждати (Рим. 8, 17).

Ми повинні також здійснювати добровільні покаянні справи і терпляче зносити незгоди життя, спокутуючи цим якнайбільше тимчасових покарань за гріхи (Трид. Соб. 14, гл. 9).

Хто винен тисячу монет, — не сплатить боргу, якщо віддасть лише 300 або 400 монет, і не заспокоїться, доки не віддасть цього боргу. Так само й ми повинні безупинно працювати над сплатою своїх боргів (св. Григ. В.). Господа Бога, треба перепрошувати тривалим постійним надолуженням (св. Кипр.). Коли не хочеш бути покараним Богом, карай себе сам (св. Авг.). Усуваймо тяжкі муки невеликими зусиллями (св. Кипр.) Усе наше життя на землі повинно бути єдиною безупинною покутою. Бог обдаровує нас ласкою так довго, доки удосконалюємося в покуті (св. Авг.). Однак недобре бути занадто ретельними у справах каяття. Диявол деколи сам зваблює людей, щоб вони умертвляли своє тіло, щоб зробити їх нездатними до будь-яких справ каяття (св. Альф.). Терпляче зносячи незгоди життя, також досягаємо відпущення тимчасових покарань за гріхи. Гнійну рану охоче дозволяємо лікареві розрізати; подібно і грішник повинен дозволити Божественному лікареві лікувати рани своєї душі розпеченим залізом страждань (св. Григ. В.). Терпляче зносячи найдрібніші незгоди, можемо набагато більше спокутувати, ніж значно більшими добровільними справами каяття. Адже ми повинні вважати щастям те, що свої гріхи можемо спокутувати вже тут, на землі. Зважмо, що покарання в чистилищі є, значно більшими і зовсім не сприяють майбутньому вічному щастю, бо вони вже не є надолуженням (Св. Тома з Акв.).

Можна спокутувати більшу частину покарань за гріхи насамперед тим, що радо приймаємо смерть з руки Бога. "Хто вмирає, здаючись на волю Божу, той залишає іншим впевненість у тому, що врятований" (св. Альф.).

Здійснюючи справи каяття і терпляче зносячи будь-які страждання, не лише звільняємося від тимчасових покарань за гріхи, але й примножуємо наше щасливе життя на небі.

Надолуженням здобуваємо собі у Бога не лише прощення, але й винагороду (Св. Кипр.).

Усі страждання — це не лише кара за гріхи, але й, силою Божого милосердя, — щаблі, по яких вступаємо до неба (св. Франц Сал.). Пізнай в тому велику доброту і Боже милосердя!

ЗАГАЛЬНА СПОВІДЬ

Загальна сповідь — це повторення воднораз усіх сповідей, або повторення лише певного числа сповідей.

Свою душу ми часто очищаємо за допомогою звичайної сповіді, але через деякий час вдаємося до основного очищення завдяки загальній або генеральній сповіді.

Загальна сповідь є для нас дуже корисною: вона, сприяє досконалішому самопізнанню, збільшує в нас покірність і спокій душі і, здобуває нам багато Божих ласк.

Завдяки загальній сповіді ми виявляємо в собі найскритіші негативні риси.

Загальна сповідь збільшує в нас покірність. Не можуть зробити нас покірними окремі гріхи, визнані на звичайних сповідях; однак це в силі зробити ціле військо гріхів, зібране на загальну сповідь (Скар.). Загальна сповідь сприяє також спокою душі і здобуває нам більші ласки у Бога. Як убогий викликає більше співчуття і дістає більшу милостиню, коли докладніше покаже свою злиденність, так само і людина викликає у Бога тим більше співчуття і здобуває тим більше милостей, чим більше упокориться детальним визнанням своєї нужди і немочі (Родр.) Цікаво, що якраз люди, котрі відправляли загальну сповідь, дійшли до особливо великої святості, як, напр., св. Ігнатій Лойола, св. Франц Салезій та інші. Для багатьох загальна сповідь стала, щонайменше, початком праведного життя (Лев II). З цього можна зробити висновок, які великі ласки дає нам загальна сповідь.

Загальна сповідь є обов'язковою для тих, котрі відбували святотатські сповіді; для тих, котрі сповідалися без жалю і без твердого рішення виправитися. Для тих, хто добре відправляв сповіді, загальна сповідь необов'язкова, однак і їм можна дозволити відправити загальну сповідь, якщо винесуть з неї значну користь для душі.

Загальну сповідь повинні відбути наречені, богослови перед рукоположениям, вмираючі і т. д. "Яку велику радість повинна принести вмираючому думка, що вже впорядкував усі свої справи" (Лев II). Надто педантичним людям також можна дозволити відправляти загальну сповідь; їм шкодить не загальна сповідь, а, швидше, те, що вони хочуть часто повторювати загальну сповідь.

БОЖЕСТВЕННЕ ПОХОДЖЕННЯ СПОВІДІ

Сповідь установив Ісус Христос в день Свого воскресіння, сказавши Апостолам: "Кому відпустите гріхи — відпустяться їм, кому затримаєте — затримаються" (Йоан 20, 23). Цими словами Ісус Христос наділяє Апостолів владою судити душі. Разом з тим, Він зобов'язав вірних відкривати перед ними свою душу, бо інакше Апостоли не могли б судити справедливо. Священик, приступаючи до сповіді, перш ніж оголосити справедливий вирок, повинен пізнати стан тієї людини, котра приступає до того суду (сповіді). Суд цей (сповідь) відбувається таємно, без свідків: сам грішник віддає себе на суд, сам себе й звинувачує. Саме тому в сповіді він повинен щиро відкрити свою душу. Якщо ж грішник ошукує священика, приховуючи великі провини, — над такою людиною зависає вирок вічних мук. Зі слів Ісуса Христа випливає і те, що священик повинен знати гріхи, бо інакше не міг би їх затримати; отже, з цього кожний повинен зробити висновок, що вірні мусять визнавати свої гріхи сповіднику.

Сповідь існувала в церкві завжди (Трид. Соб. 14, 6).

Ще в Старому Завіті знаходимо сповідь, правда, не як Тайну, а як прообраз. Перша сповідь відбулася в раю; сповідником був Бог, а Адам і Єва — тими, що каялися. Від Каїна Бог вимагає сповіді, а коли той відмовляється від неї, стає проклятим. Давид визнав свої гріхи і здобув прощення. Свого роду визнання гріхів існувало, як звичай, у євреїв — згідно з вказівками і настановами Мойсея (Левіт 5, 6; 4, 6). Свої гріхи люди визнавали під час хрещення Йоанові Хрестителю (Мар. 1, 5). Ісус Христос прийшов не ліквідувати закон Мойсея, а лише доповнити його і удосконалити (Мат. 5, 17); отже, й сповідь, яка вже існувала, лише затвердив і удосконалив. Ісус Христос підніс сповідь до гідності Тайни і пов'язав з нею численні ласки.

Ще при Апостолах християни "визнавали та виявляли діла свої".

Так, напр., приходили до св. Павла в Єфезі (Діян. Ап. 19, 18). Св. Йоан Євангеліст говорить, що, визнаючи свої гріхи, можна здобути їх прощення (І Йоан І, 9).

Св. Отці і вчителі Церкви з давніх-давен у своїх листах часто закликали вірних до св. сповіді, використовуючи цікаві порівняння.

Тертуліан (+240), напр., порівнює християнина, котрий не хоче визнати священику своїх гріхів, із хворим, котрий соромиться показати лікареві свою рану. Оріген (+254) говорить, що гріх мучить нашу душу, доки не позбудемося його на сповіді. Св. Василій говорить, що, як хворий звертається до лікаря, так і грішник повинен звертатися до тих, хто уповноважений відпускати гріхи, тобто до будівничих Божих ласк. Св. Августин виразно говорить: "Не вистачить визнати гріхи самому Богу, перед котрим неможливо нічого приховати, але обов'язково треба визнати їх Його заступнику, священикові". — Папа Лев І у своєму листі до єпископів Капанії в 450 р. говорить про надмірну суворість прилюдної сповіді і вказує на достатність визнання своїх гріхів таємно. Важливо й те, що св. Отці застерігають християн від приховування гріхів на сповіді. З огляду на ці історичні свідчення, протестантський історик Гіббонс вважає абсолютно доведеною справою існування сповіді вже протягом усіх перших чотирьох століть християнства. Існування сповіді у наступні століття можна довести численними свідченнями. Досить згадати, що з історії знаємо сповідників майже усіх християнських правителів.

Так, напр., у VIII столітті сповідником Карла В. був Гільдегрант, архієпископ Колонський.

У найдавніших сектах також існувала сповідь, хоча вони (секти) і відійшли від правдивої церкви.

Неможливо допустити, що сповідь була винаходом людини.

Історія зберегла імена видатних винахідників. Але хто є автором сповіді? Який Святий, Отець церкви або Папа? В якій країні і коли вона була встановлена вперше? На ці питання неможливо відповісти. Якщо б хтось із людей хотів запровадити сповідь, чи не привело б це до обурення і опору, як це сталось в Англії, коли пузеїти хотіли запровадити сповідь? Історія не говорить нам про це нічого. Нерозумно стверджувати, що сповідь запровадили священики. З якою метою вони б це робили, адже цим вони ускладнюють свої обов'язки і це не приносить їм жодної тимчасової користі, а лише завдає їм зайвого клопоту? Бо жодна праця не є такою обтяжливою і шкідливою для здоров'я священика, як власне сповідь. Зрештою, і самі священики так само зобов'язані сповідатися, як всі вірні.

Протестанти стверджують, що сповідь запроваджено на Лютеранському Соборі в 1215 р., тому що саме тоді було зобов'язано вірних сповідатися хоча б раз на рік. Такий висновок нерозумний. Коли батько наказує синові, щоб той відвідував його бодай раз на рік, то нерозумно було б робити висновок, що син ніколи перед тим не був у батька.

Установлення Тайни Покаяння є доказом великого милосердя і мудрості Господа Бога.

Згрішивши, стаємо схожими на злочинців, засуджених на смерть, але як легко здобуваємо прощення від Бога! Бог не вимагає від нас тяжких страждань, паломництв до Єрусалиму і т. п.; Він бажає лише, щоб ми визнали гріхи перед Його слугою, котрого добровільно обираємо і котрий зобов'язаний зберігати таємницю. Духовний в'язень, на відміну від тюремного, може без усяких труднощів звільнитися від пут гріха. Боже милосердя є невичерпним. Тяжко заперечити, що сповідь є лише справою Божої мудрості (філософ Лейбніц). Мудрість досвідченого лікаря проявляється в лікуванні хворих засобами, які протистоять недузі, — таким чином усувається не лише хвороба, але і її причина (св. Бонав.). Усі гріхи, як відомо, походять з надмірної гордості, саме вона є початком будь-якого гріха (св. Тома з Акв.); а сповідь якраз є протилежністю гордості, бо вона упокорює грішника. Але мудрість Бога полягає також в тому, що сповідь, встановлена Ним, легка для здійснення, хоча людині нелегко її відбути, тому що вона вимагає від людини великих зусиль для переборення самої себе. Нерозумно чинить той, хто думає, що може обійтися без сповіді.

У ЧОМУ КОРИСТЬ СПОВІДІ

Сповідь корисна як для кожної людини зокрема, так і для суспільства в цілому.

Сповідь сприяє кращому пізнанню людиною самої себе, тренує її сумління, приносить задоволення, зміцнює характер і вдосконалює духовність.

Людина, яка сповідається, повинна порівняти свої вчинки з Божими заповідями, завдяки чому вона краще пізнає саму себе, що вже є початком виправлення. — Сповідь робить нас совіснішими. Часто сповідаючись, ми краще усвідомлюємо Божі заповіді, котрі западають глибоко в душу, і коли згодом виникає нагода скоїти якийсь гріх, то відповідна заповідь відразу постає перед нашими очима і стримує нас від падіння. Не раз сама лише думка про майбутню сповідь утримує нас від скоєння гріха. Не один стримується від гріха тому, що йому було б неприємно визнавати цей гріх перед сповідником (Альб. Штольц.). Досвід вчить, що людина, котра, скоївши тяжкий гріх, відчуває муки совісті, знаходить внутрішній спокій, визнавши цей гріх. Сама природа спонукає людину до визнання своїх помилок, і Бог використав цю схильність, встановивши Тайну сповіді. З другого боку, людину втішає впевненість у тому, що її гріхи будуть відпущені. Ісус Христос запевняє Магдалину в тому, що її гріхи відпущені, щоб її заспокоїти.

Сповідь гартує в людині силу волі, зміцнює характер. Сповідь вчить нас переборювати самих себе, що є першою і найважливішою ознакою людини з твердим характером. Сповідаючись, здобуваємо від Св. Духа просвітлення розуму і зміцнення волі, і чим сильніше прагне воля добра, тим сильніший характер людини.

Сповідь, зрештою, сприяє нашому моральному удосконаленню. Саме тому гордівливі люди уникають сповіді. Хто щиро і відверто сповідається, той повністю звільняється від уз диявола. Бо хто визнає правду тоді, коли спокуса обману велика, той повністю зрікається батька обману — диявола і звертається до Того, котрий є самою Правдою. А чим слабшою є над нами влада диявола, тим легше досягаємо моральної досконалості і наближаємося до Бога. Характерно, що люди, які починають жити грішним життям, перш за все відмовляються від сповіді. І, навпаки, той, хто прагне виправитися, насамперед сповідається. "Початком добрих справ є визнання злих справ" (св. Авг.). Визнання провини — це ознака одужання (Сенека).

Суспільству в цілому сповідь корисна тим, що вона усуває ворожнечу між людьми, лагодить суперечки, зумовлює повернення несправедливо забраного добра, запобігає багатьом злочинам і успішно переборює численні пороки.

Хто не хоче пробачити своєму ближньому або повернути несправедливо забрану річ, той не отримує розгрішення.

Сповідник намагається відмовити людину, яка сповідається, від усяких недобрих рішень, напр., самогубства, від помсти і т. п.; він також радить, як можна перебороти свої пристрасті. У сповідальниці священик працює над зміцненням моральності більше, ніж на амвоні, бо розмова на самоті приносить більше користі. Саме тому говорить Пій V: "Дайте мені добрих сповідників, і я зміню лице землі".

ПОВЕРНЕННЯ ДО ГРІХА

Після прийняття св. Тайн люди дещо стримують свої пристрасті, але незабаром знову дають їм волю і навіть часто грішать тяжче, ніж перед сповіддю.

"Багато хто розпочинає добре, але не всі здатні вистояти" (св. Єр.). Кладуть свою руку на плуг, і оглядаються назад (Лук. 9, 62). Такі люди схожі на безрогих, котрі після миття знову качаються в болоті (II Петро 2, 22), або на собаку, яка вертається до своєї блювотини (Прип. 26, 11).

Хто після навернення знову скоює смертний гріх, той ускладнює своє подальше виправлення і такого чекають суворі покарання.

Повторне скоєння наверненим смертного гріха стає для нього нещастям, бо тоді виправитися набагато складніше. Повторюваний гріх легко перетворюється у звичку, котрої дуже тяжко позбутися. Нелегко спонукати визнати свої гріхи тих, котрі вже раз були учасниками Св. Духа і знову згрішили (Євр. 6, 4). Повернення до гріха — наче повторне захворювання, котре ми вже колись вилікували — його лікувати набагато складніше (св. Верн.). Ісус Христос говорить, що до людини, котра повторила гріх повертається ворог і бере із собою ще сімох інших злих духів, гірших від першого (Лук. 11, 24). З такою душею диявол чинить так, як обережний вартовий в'язниці: в'язня, котрого вже раз не впильнував, охороняє набагато старанніше, ніж напочатку. Людина, котра вдруге скоює тяжкий гріх, засмучує Св. Духа (Єф. 4, ЗО), навіть відштовхує Його від себе і "нівечить Божий храм святий" (І Кор. З, 17) і, отже, стає недостойною допомоги, ласки Св. Духа. Неможливим стало одужання для того, хто роз'ятрив загоєні рани (св. Золот.). "Хто то тримається Господа Бога, то залишає Його, той втрачає Бога" (св, Авг.).

Людину, котра знову скоює гріх, чекають тяжкі покарання від Бога. Недарма звертається Спаситель до оздоровленого: "Оце видужав, тож не гріши більше, щоб щось гірше тобі не сталось" (Йоан 5, 14). Світські суди також суворіше карають злочинців, які скоїли повторний злочин.

Той, хто знову скоїв смертний гріх, відразу повинен пробудити в собі жаль і якнайшвидше висповідатися; бо чим довше відкладає покуту, тим тяжче і тим менш вірогідне його навернення.

Прикладом для нас повинен бути Петро, котрий, зрікшися Ісуса Христа, відразу відчув жаль і став гірко плакати (Мат, 26, 75). Коли в хаті виникне пожежа, то можна загасити вогонь, якщо відразу почати діяти; подібно украй необхідний швидкий порятунок, коли знову скоїмо тяжкий гріх (св. Бернардин). Якнайшвидше покута в такому випадку може навіть сприяти збільшенню ласки. Для багатьох Святих скоєння гріха було поштовхом до тим більшої святості — ревність у розкаянні була у них більшою, ніж потяг до гріха, що і піднесло їх на вищу ступінь святості (Вен. XIV). Так було з Давидом. І, навпаки, чим довше відкладаємо покуту, тим менше можна сподіватися на Боже милосердя. Кожній людині Господь Бог не лише призначив якусь певну кількість талантів, але й визначив їй і кількість гріхів, які має намір їй пробачити; коли вона цю кількість переступить, перестає її шкодувати (св. Альф.; св. Вас; св. Єр.; св. Амвр.). Терплячість Бога щодо кожної людини триває до якогось певного моменту, з яким закінчиться також і термін ласки (св. Авг.).

Однак, коли внаслідок немочі скоюємо повсякденний гріх, то не треба цим непокоїтися, але треба упокоритися перед Богом, надто журитися кожним повсякденним гріхом було б гординею, свідченням того, що така людина не може знести своєї недосконалості. Вона гнівається, що є людиною, а не Ангелом (св. Франц Сал.). Це якраз і є причиною того, що людина не в силі позбутися гріхів. Не один сердиться на свій гріх, отже, посилює його, замість того, щоб викоренити (св. Франц Сал.). Ніхто не може бути вільним від повсякденного гріха без особливого привілею Бога, яким тішилася лише одна Богородиця (Трид. Соб. 6, 23). Бог допускає це тому, аби таким чином втримати нас в покорі. Він чинить, як матір, котра дозволяє дитині бігати по м'якій толоці, бо, хоча дитина і впаде, то великої кривди собі не завдасть, але може навчитися обережності; на кам'янистій і небезпечній дорозі, однак, бере дитину на руки. І Бог рятує нас своєю могутньою рукою великій небезпеці, але, разом з тим, зсилає на нас менші пригоди (св. Франц Сал.). Ми повинні відразу жалкувати за свої помилки, визнаючи нашу духовну неміч; звернувшись з новою вірою до Бога, ми не мусимо більше непокоїтися. Таким чином будемо ще мати користь з наших помилок (св. Франц Сал.; св. Альф.). Наші помилки повинні не знеохочувати, а упокорювати нас (св. Франц Сал.). Неможливо назавжди застерегтися від помилок, але можливо очиститися від нових (Скар.). Сім разів на день впаде праведник (Прип. 24, 16), але й сім разів підведеться (св. Франц Сал.).

Без особливої допомоги Св. Духа неможливо витривати в Божій ласці аж до смерті, тому ми повинні гаряче просити Бога про ласку витривалості.

Праведник для витривання в добрім, крім освячуючої ласки, потребує також і ласки діючої. Як око не може бачити в темряві, так найправедніша людина не може жити праведно без впливу ласки (св. Авг.). Праведні не можуть знаходитись в стані освячуючої ласки без особливої допомоги і милості Бога (Трид. Соб. 6, 22). Дар витривалості — це великий дар Бога (Флор. Соб.). Тому, хто не отримає цієї ласки, всі інші ласки будуть непотрібні. Лише той буде врятований, хто витриває до кінця (Мат. 24, 13). "Християнам йдеться не про початок, але про кінець, св. Павло почав життя недобрими вчинками, а закінчив добрими. Юда розпочав добре, а закінчив зрадою" (св. Авг.). Дару витривалості до кінця можемо досягти завдяки покірній молитві (св. Авг.).

Забезпечити собі спасіння можемо, часто здійснюючи добрі справи (II Петро 1, 10).

Щира молитва і шана до Матері Божої — ось головні засоби для витривалості в добрім.

Чим більше чинитимемо добрих справ, тим вірогідніше уникнемо засудження. Петро і Давид, згрішивши, досягли великих милостей, незважаючи на те, що згрішили, лише тому, що мали за собою багато добрих справ. Молитва також є одним із головних засобів для витривалості у доброму. Ми повинні постійно підноситися до Бога на крилах молитви, щоб не скоїти тяжкий гріх. Вимагає від нас безперервних молитов і Спаситель (Лук. 18, 1). Не щезне в наших серцях любов до Бога, коли їх постійно наближаємо до Бога завдяки щирій молитві (св. Золот.). Через гарячу побожність до Матері Божої також легко досягаємо дару витривалості. Коли Марія до тебе прихильна, то неодмінно здобудеш спасіння (св. Берн.). Пам'ятай, що "кінець діло хвалить".

ВІДПУСТ

Грішникові, відправляючому покуту, відпускаються не всі вічні покарання і не всі покарання тимчасові. Ці покарання грішник повинен спокутувати або тут, на землі (через хвороби, нещастя, спокуси, переслідування, добровільні справи каяття і т. п.), або після смерті в чистилищному вогні. Прикладом цього може бути св. Марія з Єгипту (+481), котра протягом сімнадцяти років вела розпусне життя; після свого навернення спокутувала і страждала в пустелі також сімнадцять років, зносячи страшні спокуси, голод і спрагу, холод і спеку. Те саме зустрічаємо і в житті інших людей, котрі розкаялися. Однак часто бувало, що Бог відпускав грішникам, котрі розкаялися, частково або й повністю покарання за гріхи і чинив так задля їхнього великого жалю або заступництва інших осіб. Слузі, котрий заборгував 10.000 талантів і на колінах просив про помилування, дарував цар (Бог) увесь борг (Мат. 18, 26). Розбійникові по правиці, котрий розкаявся, обіцяє Ісус Христос, що ще того самого дня увійде до раю (Лук. 23, 13). Цю владу відпускати гріхи і покарання передав Христос Церкві.

Церква отримала владу заміняти тимчасові покарання, які залишилися грішникові після єднання з Богом, на справи каяття, або й повністю їх відпускати (Трид. Соб. 25).

Ісус Христос дав св. Петрові і усім Апостолам владу усувати все, що затримує вхід до неба. Св. Петру сказав: "Що ти на землі зв'яжеш, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане й на небі" (Мат. 16,19), а всім Апостолам: "і все, що розв'яжете на землі, буде розв'язане на небі" (Мат. 18, 18). Смертні гріхи назавжди зачиняють вхід до неба, а покарання за гріхи — деякий час; глава церкви або громада єпископів мають владу звільняти як від одних, так і від других. Св. Павло одного разу виключив із церковної громади грішного коринтянина, але коли той виявив глибокий жаль, відпустив йому не лише гріхи, але й решту покарань за гріхи (II Кор. 2, 10). Коли Церква має владу відпускати вічні покарання, як ми це вже довели, то тим більше має право відпускати набагато менші тимчасові покарання. Церква, відпускаючи тимчасові покарання за гріхи, нічого не дарує, бо доповнює брак надолуження із скарбів безмежних заслуг Ісуса Христа та Святих. Зважмо, що багато праведників здійснили у своєму житті більше справ каяття, ніж повинні були здійснити згідно із ступенем їхніх провин. А вартість їх заслуг, особливо з огляду на заслуги Ісуса Христа, є такою великою, що значно перевищує усі покарання живих (св. Тома з Акв.). Зі скарбів тих заслуг користають усі, хто належить до спілки Святих. Владу над скарбом тих заслуг Син Божий передав св. Петрові, вартовому неба (Папа Клим. VI).

Ще в період великих переслідувань християн Церква мала звичай (з метою зменшення тимчасових покарань за гріхи) накладати публічні справи каяття на грішників, котрі розкаюються; однак часто Церква заміняла ці покарання легшими або відпускала їх зовсім, якщо грішник виявляв щире бажання виправитися або коли за нього заступався якийсь мученик.

Тогочасні вірні — це новонавернені погани, які були людьми жорстоких звичаїв; отже, церква обов'язково змушена була чинити з ними суворо. Прилюдна покута в ті часи означала ніщо інше, як вилучення з церковної спілки. Вилученому був заборонений вхід до церкви; він міг лише стояти або клячати в притворі ще до початку Служби Божої вірних. Не міг також приступати до св. Причастя, а дозвіл отримував лише після завершення покути. Спокутуючи свої гріхи, в окремі дні повинен був постити на хлібі і воді. Така прилюдна покута тривала сім років, а накладала її Церква за тяжкі провини (відхід від віри, видавання св. Письма єретикам або іновірцям і т. п.). 3а особливо тяжкі злочини, як, напр., за вбивство, накладали людині, котра розкаюється, дванадцятиліттю і навіть довгу покуту; зате за дрібні провини призначали лише покуту сорокаденного посту. — Однак Церква знала, що милосердний Бог посилає тимчасової покарання за гріхи не стільки для того, щоб покарати грішника, скільки для того, щоб його виправити. Отже, коли грішник своєю поведінкою і ревною покутою виявляє, що не лише поверхнево, але щиро прагне виправитися і виправляється, тоді тимчасове покарання за гріх стає майже зайвим. Тому Церква тим великим грішникам, котрі щиро розкаялися, відпускала покарання за гріхи частково або навіть повністю. Зваживши, що всі ми, християни, становимо загалом одну велику спілку святих, легко зрозуміти, що одні можуть надолужувати за інших. "Що роблять за нас наші друзі, це робимо ніби ми самі, бо приязнь об'єднує два єства в одне завдяки взаємній прихильності" (св. Тома з Акв.). Саме тому Церква відпускала грішникам покуту частково або й повністю за усним або письмовим заступництвом Мучеників.

У наступні століття, коли від прилюдних покут відмовилися, Церква дозволила грішникам, які розкаюються, справи каяття, потрібні для зменшення покарань за гріхи, заміняти милостинею, хрестоносними походами або паломництвами.

Раніше треба було дбати про те, аби здобути відпущення. У середні віки Церква мала важливу причину для того, щоб замінювати відпокутування покарань за гріхи милостинею. Треба зважити, що люди в ті часи були дуже схильні до захланності і грабіжництва (розбоєм займалися навіть лицарі), а кожна вада найкраще долається чеснотою, яка їй протистоїть. Здобуті таким чином гроші переважно віддавалися на побудову монастирів і кафедральних церков. Так постала церква св. Петра в Римі. У 1095 році папа Урбан II на церковному з'їзді в Клермоні (Франція) проголосив повний відпуст тим, хто візьме участь у хрестоносному поході з метою пошуків св. Землі. З огляду на великі небезпеки і ризик, які чекали учасників походу, мало хто відповів згодою; тому Церква проголосила повний відпуст навіть тим, котрі розшукали б хоча одного добровольця, який погодився піти в похід або допомогли цій справі грішми; більше того, Церква гарантувала повний відпуст не лише хрестоносцям, але також їхнім батькам, рідні, жінкам і дітям. З такими самими умовами Церква проголошувала хрестоносні походи також проти ворогів церкви (арабів в Іспанії, гуситів в Чехії, турків). Звичай здійснювати паломництва, напр., до Єрусалиму, Риму і т. п., з метою спокутування покарань за гріхи, знаходимо ще в X столітті. Коли ж св. Земля потрапила в руки турків, через що богомілля до Єрусалиму стали неможливими, Папа Боніфатій VIII проголосив повний відпуст тимчасових покарань за гріхи тим, котрі в 1300 р. 15 днів підряд відвідуватимуть собори св. Апостолів Петра і Павла в Римі. Це був так званий ювілейний відпуст, котрий повинен був повторюватися кожні 100 років. Однак згодом цей термін було скорочено для полегшення вірним доступлення того відпусту. Вже через 50 років (у 1350 р.) знову проголошено той відпуст ювілейним; але тепер ще додали обов'язкове відвідування третьої церкви — лютеранської. Мільйони паломників прибули в тому році до Риму, аби доступити цього відпусту. Наступні Папи проголошували ювілейні відпусти що 33 роки, в пам'ять 33 років життя Ісуса Христа; пізніше цей термін був зменшений до 25 років, але зате було призначене обов'язкове відвідування четвертої церкви — церкви Марії Маджоре. Ще пізніше Папи (Папа Боніфатій 1400 р.) надали деяким містам (Монахії, Колони, Магдебургу, Празі і т. д.). привілей, згідно якому їхні мешканці могли доступити ювілейний відпуст вдома з умовою, що гроші, призначені на паломництво до Риму, віддадуть відпустовому проповідникові. З тих часів почалися найрізноманітніші зловживання в справі уділювання відпустів. Ще в період хрестоносних походів з Риму вислано до різних країн так званих відпустових проповідників або квесторів, котрі належали переважно до чину францисканців або домініканців; вони повинні були проголошувати, яким чином можна здобути відпущення покарань за гріхи. Але серед них було багато проповідників, котрі зловживали своєю місією. Це привело до того, що багато хто з єпископів і навіть Собори (як Лютеранський у 1215 p.), змушені були суворо виступити проти цих зловживань. Триденський Собор (21, 9) змушений був ліквідувати уряд відпустових проповідників.

У наступний період Церква дозволяє ще частіше заміняти справи каяття, необхідні для зменшення тимчасових покарань за гріхи, іншими добрими справами, а передусім молитвою і прийняттям св. Тайн.

Таким чином Церква хоче заохотити вірних до прийняття св. Тайн (отже, до навернення і зміни способу мислення), до старанної молитви, до вступу у побожні братства, до вшанування образів і мощів і т. д. Церква чинить з нами, як мати, котра змішує гіркі ліки з чимось солодким, щоб тим самим спонукати дитину прийняти ці ліки. Мірилом для визначення кількості відпущених покарань за гріхи служить Церкві стародавня карність церковна. Коли, напр., Церква за відмовляння якоїсь молитви уділяє трирічний відпуст, то це означає, що, хто відмовить ту молитву, той спокутує стільки покарань за гріхи, скільки би спокутував, якщо б в перші роки існування Церкви відправляв протягом трьох років призначену тоді сувору покуту. Оцінюванням у такий спосіб вартості відпустів Церква прагне, з одного боку, підкреслити свою повагу до стародавніх звичаїв, а, з другого боку, хоче нагадати вірним про суворість давніх покарань за гріхи, щоб вони тим старанніше виконували такі легкі теперішні настанови.

Відпущення тимчасових покарань за гріхи, яке здобуває людина, коли в стані ласки здійснить певні добрі справи, вказані Церквою, називається відпустом.

Відпуст (відпущення, помилування) — це, отже, звільнення від тимчасових покарань за гріхи (Март. V, Григ. VIII), коли ми вже здобули звільнення від гріхів і від вічних покарань. Відпуст — це свого роду амністія (помилування). Але відпуст не є абсолютним відпущенням смертних гріхів або вічних покарань; вони повинні бути вже відпущені, якщо хтось хоче доступити відпусту. "Відпуст є не звільненням від гріхів, а цілковитим або частковим даруванням надолуження" (Герсон). Отже, відпуст не є оминанням Тайни Покаяння, він, навпаки, зобов'язує до щирого навернення (Бурдалю). Відпуст також є не лише звільненням від деяких церковних покарань, але і відпущенням Божого покарання.

Відпуст звільняє лише від того тимчасового зла, яке не сприяє спасінню людини.

Отже, відпуст не знищує будь-яке зло і всі страждання на землі; він звільняє лише від таких страждань, котрі мали бути для людини покаранням за скоєні гріхи, але зовсім не від таких, котрі посилає Господь Бог для навернення людини і для захисту від скоєння нового гріха. На такі страждання немає жодних надолужуючих справ, тому що в такому випадку відпуст лише ставав би на заваді в досягненні досконалості. Доказом цього є приклад з життя царя Давида. Як покарання за скоєні гріхи, провістив йому Бог ранню смерть його дитини. Засмучений цар молився і постив, аби лише впросити Бога подарувати життя дитині; однак Бог не прийняв тих надолужуючих справ, і дитина померла (ІІ Цар. 12). Відпуст також не звільняє від тих страждань, якими Бог випробовує праведника, щоб дати йому тим більший ступінь вічної слави в небі. Адже без страждань ніхто не може бути врятований. Навіть Матір Божа, вільна від усякого гріха, змушена була багато страждати. Якщо б відпуст звільняв від страждань, то був би лише перешкодою у досягненні спасіння. Отже, відпуст, як і благословення, звільняє лише від тих страждань, котрі не зумовлюють спасіння душі.

Той, хто не знаходиться в стані Божої ласки, не може доступити жодного відпусту. Добрі справи, здійснені такою людиною, можуть лише сприяти її наверненню, але не зменшенню тимчасових покарань за гріхи.

Як мертвий член втрачає зв'язок з живими членами, так і на людину, котра живе в стані тяжкого гріха, отже, є мертвим членом Церкви, не можуть мати жодного впливу живі члени, жертвуючи за неї власне надолуження (св. Тому з Акв.). Смертний гріх — це неначе непробивний сталевий щит, від котрого відскакує будь-який вплив ласки, заслуженої для нас Ісусом Христом (Грине).

Церква надає відпусти за відмовляння деяких молитов, відвідування деяких святих місць і використання деяких святих речей; а також надає особисті відпусти.

Ніколи не можна надавати відпусту з умовою дарування лише якоїсь грошової суми (Трид. Соб. 21 8). Відпустових молитов є багато. Їх необхідно відмовляти усно, але не обов'язково на колінах, хіба що це виразно вказано (Відп. к. 18, 9, 1862). Можна відмовляти їх будь-якою мовою, якщо лише правильний переклад; вистачить позитивного відгуку єпископа про переклад (Відп. 29, 12,1862). Такої молитви, як взагалі жодної доброї справи, не можна довільно змінювати навіть в найменших подробицях; також треба якнайдокладніше дотримуватись будь-яких вказівок щодо часу, місця і т. д. (Відп. к. 18, 2. 1835). Невелика помилка в молитві не спричиняє втрати відпусту (св. Альф.). З деякими молитвами пов'язаний відпуст на кожний раз, коли. лише їх відмовляють; з іншими — тільки раз на день. Крім того, є святі місця, з якими пов'язаний відпуст для тих, хто їх відвідує. Таким місцем є, напр., хресна дорога Ісуса Христа в Єрусалимі і кожна інша, впорядкована на її зразок; святі сходи (вони знаходяться тепер у Римі), по яких волочили Спасителя в домі Пилата. Ці сходи, котрі складаються з 28 мармурових східців, з Єрусалиму до Риму привезла імператриця Олена у 326 р. Хто на колінах сходить по тих сходах догори, одночасно роздумуючи над страстями Ісуса Христа, здобуває 9 років відпусту за кожну сходину (Пій VII. 2. 9, 1817). Копії тих святих сходів знаходимо в багатьох відпустових місцях і вони також переважно обдаровані відпустами. Більші відпусти пов'язані з відвідинами гробу св. Петра в Римі, стаційних церков в Римі (в яких зберігаються цінні мощі), церкви Порціюнкули коло Ассізі, святих місць в Єрусалимі, гробу св. Якова в Компостелі в Іспанії і т. д. Святими речами, з якими можуть бути пов'язані відпусти, є, напр., хрестики, вервиця, образки, образи, статуї; однак ті речі повинні бути посвячені Папою або уповноваженим священиком (звичайно окремим благословенням рукою). Відпуст можна надавати на такі речі, які зроблені з міцного матеріалу, напр., із заліза, дерева, олова. Можна також давати відпуст на вервиці, яка зроблена з міцного скла. Посвячення втрачає свою цінність, коли освячуваний предмет наполовину знищений, напр., коли з вервиці не залишиться і половини зернят. Посвячені речі втрачають пов'язані з ними відпусти, коли їх продають (Відп. к. 5, 6. 1721), або коли позичають їх іншим для використання відпустів (Відп. к. 13, 2. 1745). Зате дозволяється якусь річ посвятити і відтак подарувати її; в цьому випадку посвячення не втрачає своєї сили (Відп. к. 12, 3. 1855). При хрестах пов'язаний відпуст лише із зображенням Ісуса Христа; отже, це зображення можна також помістити на іншому хресті (Відп. к. 11, 4. 1840). Один і той самий хрест може мати привілей кількох відпустів, напр., відпусту вмираючих, відпусту хресної дороги (Відп. к. 29, 2. 1820). Те ж стосується і вервиці (Лев XII 1823). Однак однією і тою самою молитвою не можна здобути всіх відпустів, пов'язаних з якимось предметом. Хто носить при собі посвячений предмет, з яким пов'язані папські відпусти, або зберігає його в своїй квартирі (і при тому часто здійснює справи милосердя або часто слухає Службу Божу чи відправляє її), досягає повного відпусту в Господні і Богородичні свята, якщо приступає в ці дні до св. Тайн, і відмовляє молитву в наміренні Церкви (Пій IX. 14, 5. 1853). У всі дні, в які виконує вищенаведені дії, крім того, здобуває відпуст частковий, а також здобуває повний відпуст у годину смерті (Лев XIII. 23, 2. 1878). Усі хрести і вервиці, привезені із святої Землі, де торкалися святих місць, здобувають тим самим папського відпустового посвячення (Інок. XI, 28, 1. 1688). Часткові відпусти отримують члени різних братств, а також деякі священики.

Відпуст є повний, коли отримуємо відпущення усіх тимчасових покарань за гріхи; частковий — коли отримуємо відпущення лише якоїсь частини покарань за гріхи.

Величина відпусту відповідає вартості здійсненої доброї справи. З легкою справою, звичайно, пов'язаний малий відпуст, із складною справою — великий відпуст "Той, що надає відпуст, тобто звільняє від покаянних справ ні за що, грішить, але вірні стають учасниками відпусту" (Св. Тома з Акв.). Нехай ніхто не вважає, що здобути повний відпуст дуже легко. Хто відчуває в собі бодай дрібочку недозволеної прихильності до земних речей, той вже не є зовсім вільний від провини гріха, отже, не є також вільний від усякого покарання за гріх; такий потребує очищення через страждання. Наскільки осоружна нам образа Бога, настільки справедливий Бог зрікається справедливого бажання покарання (Бурдалю).

Повний відпуст дає Церква тільки тоді, з тією умовою, коли крім здійснення інших названих добрих справ, приступимо до св. Тайн Покаяння і Євхаристії та відмовимо молитву у наміренні Церкви; часто рекомендоване також відвідування якоїсь церкви.

Наприклад, хто щоденно пробуджує в собі акти трьох Божих чеснот, доступає повного відпусту одного довільного дня на місяць, якщо в той день приступить до св. Тайн і помолиться в наміренні Церкви (Венед. XIII. 15, 1. 1728). Той самий відпуст пов'язаний з молитвою: "Будь, Господи Ісусе, благословенний, в Найсвятішій Тайні утаєний" (Пій VI. 24, 5. 1776). Хто щоденно відмовляє молитовку: "Найсолодше Серце Господа Ісуса, дай, щоб я Тебе любив щораз більше", здобуває повний відпуст одного довільного дня на місяць, коли приступить до св.Тайн, відвідає церкву і помолиться в наміренні Церкви (Пій IX. 26, 11. 1876). Те саме стосується і молитви: "Найсолодше Серце Марії, будь моїм порятунком" (Пій IX. ЗО, 9. 1852).

Необхідно обов'язково сповідатися, хоч би ми не відчували за собою жодного тяжкого гріха (Відп. к. 19, 5. 1759). До сповіді і Причастя можна приступати також за день перед доступленням відпусту (Пій IX. 6, 10. 1870). Вірні, котрі сповідаються щотижня, можуть протягом тижня доступити усіх відпустів без сповіді, крім відпусту ювілейного (Відп. к. 9, 12. 1763). Під час одного і того самого Причастя можна здобути більше повних відпустів, якщо лише дотримаємося усіх визначених умов (Відп. к. 6, 12. 1870). Однак коли при кожному з тих відпустів вказано відвідати церкву, треба стільки ж разів бодай вийти з церкви і знову увійти до неї, за кожним разом відмовляючи молитву в наміренні Церкви (Відп. к. 29, 2.1864). Того самого повного відпусту можна доступити протягом одного дня лише раз; виняток становить лише відпуст Порціюнкули. Для хворих осіб вистачає самої сповіді; замість Причастя й інших добрих справи вони можуть здійснити якусь іншу добру справу, призначену сповідником (Пій IX. 18, 9. 1862). Члени братств, товариств і коргрегацій, ті, котрі не можуть відвідати церкву внаслідок хвороби або ув'язнення, можуть здобути відпусти, якщо лише виконають ті справи, які їм дозволяє виконати їхнє становище (Пій IX. 25, 2. 1877). Вибирати молитву в наміренні Церкви кожен може довільно (Відп. к. 29, 5.1841). Загалом вважають достатнім відмовити 5 разів "Отче наш" і 5 — "Богородице Діво", або інші довгі молитви. Ці молитви повинні відмовлятися напам'ять (св. Альф.), можна їх відмовляти перед Причастям або після нього (Відп. к. 19, 5. 1759). Треба молитися в наміренні згоди і миру міжнародними за викорінення єресі і велич Церкви. Замість церкви можна відвідати каплицю; однак не йде мова про монастирські каплиці або каплиці при семінаріях і т. п., до яких більшість вірних не мають доступу (Відп. к. 22, 8. 1842). Лише мешканці тих закладів можуть здобути відпуст завдяки відвідуванню таких каплиць. Відвідати церкву можна також ввечері; відпуст можна здобути в проміжку часу від півночі до півночі (Відп. к. 12, 1. 1878); лише під час свят термін відпусту триває до настання темряви (Венед. XIV. 5, 5. 1749). Під час такого відвідування церкви треба відмовити молитву в наміренні Церкви.

Найважливіші повні відпусти — це відпуст ювілейний і відпуст папського благословення.

Ювілейний відпуст проголошується кожних 25 років, а здобути його можна протягом цілого року, який називається ювілейним або радісним. Ще у ізраїльтян кожний 50-ий рік оголошувався ювілейним, або роком загальної ласки і помилування. Щоб здобути ювілейний відпуст, треба передусім прийняти св. Тайни, відвідати означені церкви, а деколи також бодай один день строго постити і давати добровільну милостиню. Якщо хтось не може виконати три останні умови, може просити сповідника про призначення йому інших. Під час ювілею сповідники можуть відпускати гріхи тим, кому вони були затримані (резерватам), звільняти від церковних покарань (цензур) і від деяких обітниць (але не від обітниці довічної чистоти і вступу у монаший чин), але ніколи двічі одній і тій самій особі. У ювілейний рік втрачають вартість усі інші відпусти, надані живим (за винятком відпусту у годину смерті); однак можна і в той період здобувати усі відпусти на користь померлих. Ювілейний відпуст можна здобути лише раз, і то для себе. Папи в наступний після ювілейного рік проголошують новий ювілейний відпуст, що є дійсним на усій земній кулі, але тільки протягом короткого часу, так званий післяювілейний. Часто також Папи організовують надзвичайні ювілеї з нагоди вступу на папський престол або відкриття собору, або також в період переслідувань Церкви. Повного відпусту здобуває також кожний, хто після прийняття св. Тайн Покаяння і Євхаристії отримає папське благословення і помолиться в наміренні Церкви. Урочисте благословення Папа уділяв переважно під час найважливіших річних свят після Служби Божої з балкону найбільшого собору в Римі (з 1870 р. цей звичай відмінено). За дозволом Папи папське благословення можуть також уділяти єпископи, на Великдень або у яке-небудь інше свято (але не під час ювілею); можуть його також уділяти душпастирі за особистим уповноваженням Папи. Деякі релігійні монаші чини можуть з дозволу єпископа уділяти папське благословення в деякі дні року тим людям, котрі відвідують їх монастирські церкви; можуть це робити і місіонери (проповідники) після закінчення місій.

Повного відпусту в годину смерті можна здобути тоді, коли, прийнявши св. тайни та взиваючи до імені Христа, отримаємо папське благословення; або маємо при собі якийсь предмет з папськими відпустами (хрестик, вервицю і т.п.). Здобувають цей відпуст також члени майже всіх братств і ті, котрі щоденно пробуджували в собі акти трьох Божих чеснот або відмовляли інші вказані молитви.

Коли неможливо прийняти св. Тайни, треба бодай пробудити в собі жаль за гріхи. Коли неможливо взивати ім'я Ісуса вголос, устами, треба зробити це бодай серцем. Однак обов'язково треба повністю віддатися Божій волі (Вен. XIV. 5, 4. 1747). Священики, уповноважені Папою, напр., місіонери, можуть посвячувати з правом відпустів для помираючих хрестики, вервиці, образки і т. д. Щоб здобути відпуст у годину смерті вистачить, якщо вірний має такий предмет у себе вдома (Лев XIII 23, 2. 1878). Повного відпусту в годину смерті здобуває кожний, хто щоденно пробуджує в собі акти трьох. Божих чеснот хоча би довільними словами (Вен. ХІП. 15, 5.1728); хто щоденно молиться: "Нехай діється, нехай прославляється і вовіки возвеличується найсправедливіша, найвища і наймилостивіша воля Божа у всьому " (Пій VII. 19, 1. 1818); той, хто щоденно промовляє: "Ангеле Божий, Хоронителю мій, котрому Божа доброта поручила мене, просвітлюй мене, оберігай, будь моїм керманичем. Амінь" (Пій VI. 11, 6 1796); той, хто часто користується привітанням "Слава Ісусу Христу", або хто часто побожно звертається до св. імен Ісуса і Марії (Клим. XIII. 5, 9. 1759). У годину смерті можна здобути лише один повний відпуст. Ці відпусти є особистими, тобто, вони не можуть бути корисними для інших осіб або душ в чистилищі. Вмираючі не можуть чинити жодних справ каяття; тому Церква значно полегшує їм відпущення тимчасових покарань за гріхи.

Частковими відпустами є такі: відпусти 40 днів, 100 днів, відпуст одного року, 5 або 7 років; рідко Церква уділяє відпуст 30 років, а ще рідше — 100 років. Приклади можуть бути різноманітними. Скільки разів хто перехреститься, промовивши потрібні слова, здобуває відпуст 50 днів (Пій IX. 28, 7. 1863); якщо хтось хреститься свяченою водою, здобуває відпуст 100 днів (Пій IX, 23, 3. 1866). Скільки разів хто пробуджує в собі акти трьох Божих чеснот, здобуває відпуст 7 років і 7 чотиридесятниць (Вен. XIV. 28, 1. 1756). Відпустів кількох тисяч років не надавала Церква ніколи (Вен. XIV). Адже ніхто так довго не жив в перші роки християнства, щоб міг так довго спокутувати на землі. Визначаючи час (скільки днів або років), Церква не вказує, скільки днів чистилищних покарань зменшує відпуст, бо це знає лише один Бог; Церква лише встановлює, через скільки днів або років була б зменшена покута, згідно з терміном давніх покаянних кар.

Лише Папа може надавати відпусти, дійсні для усієї Церкви, бо лише він має духовну судовладу над усією Церквою і саме він розпоряджається спільними скарбами Церкви.

Єпископи також мають право надавати відпусти. Це виходить зі слів Ісуса Христа: "Що ви розв'яжете на землі, буде розв'язане і на небі", і далі: "Кому відпустите гріхи, будуть відпущені". Однак єпископи мають цю владу лише у власній дієцезії, бо лише тут посідають судовладу. Згідно з рішенням Лютеранського Собору (1215), єпископам дозволено надавати лише часткові відпусти. Апостольська Столиця уповноважила єпископів надавати відпусти одного року в день посвячення якоїсь церкви, а 40-денні відпусти — при інших нагодах.

Деякі відпусти можна також жертвувати через заступництво за душі померлих. Зокрема можна жертвувати за душі в чистилищі певний відпуст через відправлення Служби Божої при привілейованому престолі.

У зв'язку з тим, що душі в чистилищі беруть участь у спілці Святих, ми можемо їм допомагати, жертвуючи на їх добро наші добрі справи, тобто, й ті добрі справи, з якими пов'язане відпущення тимчасових покарань за гріхи. Вірні можуть жертвувати відпусти в наміренні душ померлих лише тоді, коли спочатку самі їх здобудуть (св. Альф.). Той, хто хоче жертвувати відпуст на користь померлого, повинен знаходитись сам в стані ласки, тобто, бути вільним від тяжкого гріха, так само, як той, на користь якого жертвується відпуст. Хто хоче допомагати бідним душам, повинен перш за все подбати, щоб сам був вільний від пекла (св. Франц.). Однак жертвування відпусту на користь померлих не є якимось звільненням від покарань за гріхи, а лише свого роду заступництвом. Отже, немає гарантії, що померлий, за котрого жертвуємо повний відпуст, відразу ж вийде з чистилища; скільки покарань йому відпускається — це залежить виключно від Бога і тільки Йому одному відомо.

Blog Archive

Translate

ЩО ТАКЕ ПОКАЯННЯ І НЕОБХІДНІСТЬ ЙОГО

0 коментарі:

Дописати коментар

Популярні публікації

About Me