Ненависть і помста часто здаються простішими й більш безпосередніми, ніж терпеливість любові та прощення. Від першої миті ненавидіти легше, ніж любити. Але чи це точно так? Існують кілька причин, які дозволяють засумніватись у цьому.

Діалектика пастки, поставленої на себе самого, жертви і ката, не має кінця. Помста провокує деструкційний «підйом на гору», кінця якому на видно, оскільки мстивість рідко можливо контролювати, а гнів у людині стає частиною безконечності її духа. Помститися — то замкнутися в собі і в минулому, а отже — заперечити подвійний авторитет, властивий людині: іншу людину і час. Недовго триває задоволення від помсти, чиїм мотором є ненависть. Як про це нагадує Бодлер, «ненависть має ту долю погану, що спати лягти їй ніколи не дано».

Як визначити порцію помсти, потрібну для загоєння рани? Зрештою, гнів, який керує помстою, часто є інстинктом, сліпим, бо виникає з засліплення.

«Більшим є страждання через несправедливість, ніж її звершення», казав св. Августин. А отже, також і тут помиляється Ніцше: найслабкіші то не ті, кого він за таких вважає. Прощення є більш активним, аніж реактивним. Роззброїти власну ненависть, озброїтися в любов — це революція, створення (або відновлення) внутрішнє, набагато більш незвичне, ніж підкорення нашим войовничим поривам. Першим кроком до прощення є відкинення — рішення про відкинення — помсти.

Таке псевдовирішення як помста нагадує труп, про який писав Ежен Іонеско у творі «Амедей, або Як його позбутися?» Цей труп, символ кохання, що помирає, не перестає збільшуватися мірою того, як пара героїв забуває про любов і потопає в непорозуміннях, які стають причиною відмови у прощенні. Говорячи про померлого, Мадлен підтверджує: «Якби він нас пробачив, то вже би не зростав. Якщо він постійно збільшується… це тому, що ще має якісь претензії. Він не полишив нас у спокої».

Потрібно відійти від легкого розв’язання, яким є помста, що заспокоює тільки наше «я» у його безпосередніх інстинктивних реакціях. Даремність помсти підтверджує, як її противага, існування елементарної потреби прощення. І не забуваймо, що кінець твору Іонеско, хоч воно незвичне і навіть як завгодно недосконале, однак не є неприродним: відліт трупа є звільненням для шаленої любові. Іонеско підтвердив це у кінці вистави: «Всі були щасливі».