Мама розлучилася, я була змушена мешкати з нею та її новим чоловіком, який був страшною людиною. Мусила жити там до 18 років – до повноліття. Тоді також померла моя бабця, яка була для мене повірницею і кимось, на кого я могла спертися…

Мене вигнали зі школи, бо я не могла зосередитися на уроках. Зрештою, я так хотіла помститися матері. Розсталася зі своїм першим коханням…

Інколи людина просто опиняється на такій поганій смузі: коли щось одне зіпсується – то потім псується все інше. Мені здавалося, що на мене падають удари з усіх боків одночасно. Так якби хтось несподівано вимкнув світло. Згасив. Згасив ціле моє життя.

Пам’ятаю, що певної миті я вже не могла цього витримати, й після різкої сварки з матір’ю вибігла з дому, наміряючись кудись утекти. Але надворі була бридка сльота, через що я безславно повернулася до нашого будинку, прослизнула до підвалу і сиділа там, скулена, поміж мішків та банок, плачучи.

Якби десь був такий вимикач, який я могла би натиснути і таким чином закінчити своє життя, чи кудись податися – байдуже, куди, – так, як натискаєш кнопку в ліфті, – то я би це зробила, не завагавшись ані на мить.

Інколи життя людині видається найнеприємнішою формою існування…

Я плакала і плакала. А потім почула шарудіння в сусідній комірці підвалу. Жінка, яка щось там складала, була нашою сусідкою. Казали, що вона монашка, чий монастир ліквідували комуністи, і тому вона ходила у світському вбранні. Працювала в лікарні неподалік нашого дому, санітаркою. Побачила мене.

– Чого ти тут сидиш у темряві? – спитала зі здивуванням.

Я могла тільки зітхнути, порожнеча в мені була така велика, що не вміщувалась у слова…

Вона простягнула мені руку.

– Пішли на чай, – сказала лагідно. Шморгаючи, я пішла з підвалу до її однокімнатки. Пила солодкий липовий чай і плакала, плакала голосно, пам’ятаю це відчуття, як моє мокре від сліз обличчя ковзало по клейончатій скатертині у квітках.

Пані Лойзичка, як її називали у домі, дала мені виплакатися.

– Чого ти там сиділа у темряві? – запитала потім.

– Всюди темно, – сказала я. – Темрява, темрява, темрява, – повторювала я, і мала відчуття, що в такий спосіб найкраще пояснюю свій стан.

Пані Лойзичка погладила мене по заплаканому обличчю. А потім вимовила слова, яких я ніколи не забуду:

– Хто не хоче жити у темряві, сам мусить світити.

Наступного дня вона взяла мене з собою на вечірнє чергування до лікарні. Представила мене своїй приятельці, лікарю, й домовилася про курси для санітарок. А поки що я могла працювати технічкою.

Пані Лойзичка привела мене в дитяче відділення. У палату, де діти були в поганому стані. В дуже поганому. Критичному. Я ходила туди й допомагала там, і могла розмовляти з дітьми, могла розповідати їм казки і розігрувати сценки, в яких виступали плюшеві звірятка, і… І відчувала це виразно: темрява зникає, зникає!

Якби тоді ангел не привів до підвалу пані Лойзичку, я не отримала б атестату зрілості й не пішла би потім на медичний, і не була би сьогодні лікарем-педіатром. Якби до підвалу увійшов хтось, кого би геть не обходило, що підліток сидить там поміж банками і плаче… Хтозна, що би я зробила того вечора. Кінець? Є такі моменти «короткого замикання», коли людина спроможна зробити все.

На щастя (пані Н.В. усміхнулася), кожен з нас має свого ангела. А наші ангели розуміються між собою і приходять із допомогою, коли ми цього потребуємо.
Я працювала у лікарні з пані Лойзичкою. Позбувалася переживань – інколи неважливих – завдяки тому, що старалася звільняти від переживань людей довкола себе. Гадаю, немає кращого способу позбуватися суму, ніж той, коли ми звільняємо від нього інших. Пані Лойзичка вже давно перебуває на тому другому, сонячному березі. Але я не перестаю бути їй вдячна. Вдячна за все, а також за ті слова, які мені допомогли і надалі допомагають:

– Хто не хоче жити у темряві, сам мусить світити.